"бомбити" телеграмами, власними поїздками найвищі інстанції в Москві, центральні медичні управління, обласні та ВТК. Ліки надсилалися до табірної адміністрації, але їх не приймали. Натомість надсилалися стандартні відповіді — стан здоров'я задовільний, навіть при критичному стані, коли після тривалого етапу було запалення легень, а з плеври викачано 1,5 літра рідини, — повідомили: "состояние удовлетворительное".
Тяжкий стан, хронічна хвороба нирок до уваги табірною адміністрацією не бралися, вимагалося виконання норм (?!) виробітку, накладалися стягнення, матері постійно зауважували, що з цієї причини ліки приймати не будуть і не будуть госпіталізувати сина.
Були викликані свідки з Казахстану, з радгоспу Саралжин (Актюбінська область), де Валерій Марченко відбував дворічне заслання протягом 1979-81 рр. Директор радгоспу сказав, що спілкувався з Валерієм Марченком мало, кілька разів зустрівся, але посвідчив, що той був незадоволений радянською владою. В доказ цього він навів такі факти: 1) Валерій Марченко обурювався, що в магазинах порожні полиці (з цього приводу Валерій Марченко запитав у судді: "Як треба себе поводити у порожньому магазині, щоб тебе не посадили, хвалити чи мовчати?") 2) Валерій Марченко не брав участі у виборах та ще й казав "от якби виставили дві кандидатури, то, можливо, за одного когось я проголосував би, а за цього мені не хочеться" 3) Марченко отримував посилки і тому, мабуть, не був зацікавлений у заробітку. Цей свідок зізнався, що робота слюсара на відкритому радгоспному дворі при казахстанських морозах , звичайно, не для хворої людини. Але іншої роботи у них не було. Він зізнався, що після приїзду з Актюбінська до Саралжину співробітників КҐБ, він час від часу сповіщав в область, що "Марченко на шлях виправлення не став", фактично зізнався, що він був провокатором — "осведомителем". Набувши досвіду на В.Марченкові, цей брат-казах посприяв арешту і Зоряна Попадюка, який відбував заслання в Саралжині після Валерія... Дві лікарки-казашки Саралжинсь-кої лікарні (і поліклініки) свідчили, що Валерій Марченко, побачивши випущений "Санбюлетень", зауважив, що його варто б випустити казахською мовою, адже селяни по-російськи не знають (тобто він зводив наклеп на національну політику уряду та партії, називав її "русифікаторською" (згідно вироку). Ці ж свідки-лікарки казали, що він з особливим притиском казав "Вы советские врачи... " тобто, на їх думку, він демонстрував свою зневагу до радянської медицини (Марченко спитав у судді — мене що судять за інтонацію? Як у анекдоті?) На запитання Валерія Марченка до головлікаря Ташимової, та підтвердила, що дійсно взимку вона не дала йому хворому лікарняного листка про звільнення від роботи в 30-градусний мороз, на відкритому подвір'ї. Вона вважає і зараз,, що артеріальний тиск 190/130 — це робочий. Тут же Ташимова зізналася, що постійно інформувала начальство Актюбінська про поведінку Валерія Марченка. Марченко змушений був у зв'язку з відмовою хворому у наданні допомоги, звернутися з телеграмою до 26 з'їзду КПРС в Москву, після втручання начальства з Алма-Ати до хворого ставлення пом'якшилося. У вироку записано, що зводив наклеп на радянську медицину. Вчителька німецької мови, казашка із Саралжину, письмово підтвердила, що Валерій Марченко говорив, що Казахстан — багатий край, що може б йому краще було без Росії, він захоплювався життям західноєвропейських країн і казав, що хоче поїхати туди лікуватися.
Свідок Горбачевський, робітник Київського дослідного господарства, сторожував разом з Валерієм Марченком до його арешту. Він посвідчив, що Валерій Марченко вів з ним розмови про порожні магазини, про тяжку працю селян, про те, що у вузах адміністрація — росіяни за національністю і тому українцям важко вступити до вузів. Валерій Марченко казав також, що хоче виїхати за кордон і стати там священиком. Розмови їхні переходили в суперечки. У відповідь на запитання Валерія Марченка, з якого часу ці розмови стали суперечками, свідок зізнався, що у квітні 1983 року до нього прийшов співробітник КДБ, і вже тоді він написав донос на Валерія Марченка. Тобто свідок зізнався у своєму провокаторстві.
Свідком був працівник слідчого ізолятора КДБ УРСР, який показав, що восени 1977 року після побачення Валерія Марченка з матір'ю, він виявив у банці з медом, яку мати передала сину в ізолятор, капсулу з "документом". То була робота Валерія Марченка про Киселика. Свідчення плутане, оскільки Валерій Марченко хотів передати за межі ізолятора, а мати передала мед йому, чому ж та праця попала назад? Крім того, цей "документ" був виявлений за відсутності Валерія Марченка і його матері.
Прокурор (Попов) переказав зміст звинувачення, переповнивши його пафосом передових статей, газет та журналів (цілі сторінки з них він склеїв і читав) про торжество ленінської національної політики та дружби народів, про величезні досягнення радянської медицини і охорони здоров'я, цифрами динаміки неуклінного зростання національного доходу нашої країни та добробуту радянських людей, про мирне небо над землею завдяки зусиллям СРСР. Гучно таврував ганебних зрадників народу — бандерівців та оунівців, які захлиналися кров'ю нашого народу, вбивали дітей, стариків, жінок, топили ріками крові села України. І ось таких Валерій Марченко взяв за героїв у своїх творах, він оспівує, величає їх. Зупинився на Антоні Олійнику, який вбивав, знищував, не щадив немовлят. Суд у свій час прийняв достойне рішення — розстріляти вбивцю (потім Валерій Марченко заперечив, що це не той Олійник, їх було кілька, не про того говорить громадянин прокурор. Його Олійник —
Антон, молодий українець, який ходив по селах агітатором, який волю ставив над усе. Не витримавши умов у таборах, він двічі тікав і його розстріляли). На закінчення промови прокурор, дотримуючись все того ж пафосу, виголосив, що Валерій Марченко зводить страшний наклеп з метою підриву і ослаблення радянського ладу. Він звинувачує Валерія Марченка за ст.62 ч.2 КК УРСР, а також за аналогічними статтями КК РСФСР та Каз.РСР і визначив міру покарання, як особливо небезпечному рецидивісту — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.