Творча спадщина, залишена Гулаком, різноманітна й значна. За спогадами професора Єгіазарова він "написав геометрію чотирьох мірянь і надіслав свою працю до французької Академії Наук... Про його ботанічні студії свідчать оліянти-гербарії в його бібліотеці". І ще були перші в Росії дослідження літератур та народної творчости народів Кавказу. Недаремно азербайджанські та грузинські дослідники називають його просвітником. Широка ерудиція автора, точні узагальнення та висновки висувають праці "Про знаменитого поета Нізамі", "Адольф Петрович Берже", "Про "Барсове хутро" Руставелі", "Про народну творчість тюркських інородців" до числа першорядних в національному літературознавстві вищезгаданих народів, а також російській орієнталістиці минулого сторіччя. На відміну від знаних співучасників у Кирило-Методіївському Товаристві, наукова діяльність Гулака після ув'язнення залишилась поза українськими зацікавленнями. Власне, лише написання підрядників-тлумачень для О.Навроцького є тут добрим винятком. Слід віддати належне, вагомий внесок останнього в історію українського перекладу 19 віку зумовлений у першу чергу добором авторів, на яких спинявся Гулак: Руставелі, Фізулі, Байрон, Лонгфелло. Що саме такою була співпраця двох братів і братчиків, знаходимо підтвердження в самого Гулака. В "Новом обозрении" (№ 2529 за 1891 рік) він пише: "Російський переклад цих віршів [Іллі Чавчавадзе "Весна" та анонімного азербайджанского автора "Осінь" — В.М.] належить перу О. Навроцького, того самого, який переклав на вірші мій прозовий переклад поеми "Лейла і Меджнун" тюркського поета Фізулі". Серед томів Гулакової бібліотеки в Шліссельбурзі знаходилася збірка творів Оссіяна. І тому не випадково на рукописних перекладах цих англійських поем, що зберігалися в архіві Навроцького, стояло кілька теплих посвят Гулакові. В одній з них є слова, які можна викарбувати на надгробках обох українських демократів:
У в нас серце звеселіє
На чужій чужині,
Що пішла і наша крихта
На користь Вкраїні. Помер Гулак в азербайджанському містечку Гянджа (рос. Єлизавет-поль, сучасний Кіровобад) 26 травня 1899 року.
Літо, 1982 р., Київ
Начальнику Радянського РВВС
підполковнику Мельнику
від Марченка В.В. який
мешкає вул.Щербакова, 72, кв. 130
ЗАЯВА.
У зв'язку з тим, що лейтенант Атаманенко відмовився розмовляти зі мною українською мовою, прошу виділити для спілкування та виховної роботи службовця, який володіє державною мовою УРСР. Викликає подив його твердження, що цією мовою я говоритиму в камері із співв'язнем.
27/ІУ-82 (ПІДПИС)
ЛИСТУВАННЯ З ЄВГЕНОМ СВЕРСТЮКОМ
Добридень, п. Євгене! Спершу про тутешні умови трохи. Зараз потеплішало, сніг посходив майже зовсім, але грязюка непролазна. Я пішов на роботу і на відтинку шляху між: останньою хатою села та машдворищем загубив один черевик і довго стояв на одній нозі, розшукуючи його серед єхидно булькаючих випарів, поки земне тяжіння не подолало гамлетизму, і я шубовснув роззутою ногою у піддатливу твань. Занурення сталось настільки раптово і прямовисно, що виднокіл вмить здійнявся догори на півметри і малопереконлива метафора дитячої казочки про те, що Котигорошко від першого удару змія загруз по коліна, набула для мене животрепетної актуальності. Думка — краще жити стоячи, ніж помирати на колінах, захопила мене і я вирішив дорого продати для мене просто безцінне життя. В пошуках точки опори я став щосили шарпатись, колотячи ногами все, що було піді мною. Із премійованої казахстанської цілини я зробив коктейль, але всі мої зусилля були марними. Десь удалині пролунав постріл. Пронизаний крижаним здогадом, що здаля мої відчайдушні борсання нагадують весняне ігрисько зальотної качки, я, рятуючись від небезпеки стати жертвою ошуканого мисливця, впав додолу ще на одну руку. Другу я здійняв понад собою, що, на перший погляд, могло символізувати невмирущість людського духу, але насправді було рефлексом охайності. В цій позі я вже не міг сколочувати грунтові води на відповідники ресторановим коктейлям, тому став місити попід собою, намагаючись падати дорожнім драглям форм східців, щоб можна вибратися на сухе. Не уявляю, як довго тривало б моє непорозуміння з весною, якби несподівано поруч не пролунало зацікавлене: — Якщо ти хочеш наловити риби, то краще піти до річки. Це мій колега-тракторист, вивівши в путь свого сталевого коня і підкотивши впритул, вирішив повправля-тись у дотепності. — Давай швидше кран. Витягай! — з під пахви просичав я, виснажений до краю боротьбою за існування. З модуляцій мого голосу Тулубей збагнув, що хвилина до праці настала, й натиснув на важелі. Могутнім риком розпанахавши степову тишу, радгоспна машина нагадала, що вітчизняній техніці по плечу і не такі завдання, навалилась на п'ятачок малої землі, де закинутий долею стояв я, і легко піднесла мене на широкій бульдозерній лопаті. З висоти пташиного лету я побачив сонце свободи і величезні врожаї, що зростуть згодом на цій сирій оновленій землі. Одне слово, грузько тут у Саралжині. Якщо ви хоч раз усміхнулись, прочитавши це базікання, вважаю — досягнув свого, внісши веселинку в ваш засланницький побут. Довгенько збирався я написати до вас, але жорна часу затерли. Ну, та вже мусив, бо одержав відповідь на вашу телеграму. Спершу про книжку. Сподіваюсь, був таки першим вашим шанувальником, хто привітав. Зміст її становлять, справді, ваші літературно-критичні статті, зокрема, шевченкознавчі. Одна та, де ви рецензуєте монографію Хінкулова про Кобзаря, видану у Москві. Дізнавшись, що у вас тяжко хвора мати, телеграфував до Москви Щолокову, щоб згідно з відповідною статтею ИТК РСФСР відпустив вас у відпустку. Просив у другій телеграмі Прокурора УРСР Глуха посприяти в цій справі. Робив це без вашої згоди, тобто не узгодивши попередньо, але писано все коректно і гадаю, нічого такого, що суперечило б вашим намірам або міркуванням, я не припустився. Щодо хвороби матері мене поінформувала Нійоле. Вас, напевно, зацікавить зміст тогорічної розмови Ковальова з Суровцевим. Вихователі виявили і, зрозуміло, вилучили якусь вашу спільну річ, ви там щось удвох обговорюєте. Так от, Ковальов висловив упевненість, що її буде реставровано, хоч він такої змоги й не мас. Може, ще не знаєте? Мирослава Симчича перевезено на Україну. 332701 Запорізька обл. Оріхівський р-н, с.Мала Токмачка, п/я ЯЯ 310/88 "О". Майтеся добре.