* Митрополит Філарет р-ну. На жаль, те, що пропонувалося там, не підходить мені або через стан здоров'я, або через брак кваліфікації, або через обмеження, накладені райвідділом міліції — заборона виїздити поза межі Києва, вночі [треба] сидіти вдома. Отже відпала робота провідника залізничного вагона та лаборанта НДІ, що пов'язана з частими відрядженнями. Потім я ще був у ЦН бібліотеці АН УРСР, де зав. відділом кадрів сказала, що місце для мене в них є і що я можу влаштовуватись. Коли я прийшов з документами до заступника директора бібліотеки, та, дізнавшись про мій намір, сказала, що в них місць нема.
В зв'язку з усім вищенаведеним я прошу вас розпорядитися, щоб мені надали місце музейного наглядача (не плутати з екскурсоводом!) в Києво-Печерському державному заповіднику! Не називаючи своєї біографії, я побував у відділі кадрів і мені сказали, що ця посада вільна і я цілком можу працювати там. Я ще не звертався до директора, Кибальника Ю.Д. (тел.97-41-47), щоб не наражатися на відмову, і тому сподіваюсь, ваше втручання, нарешті, припинить цей ланцюг відмов у роботі при наявності вільних місць.
27Л/Н-81 (підпис)
ПРОКУРАТУРА СССР гр.Марченко В.В.
Прокуратура Киев-111, ул.Щербакова,
Радянского района 72/2, кв. 130
города Киева
20Л/Ш.81 № 3/349
гор.Киев
Ваше заявление, направленное прокурору гор.Киева, об необоснованном установлении административного надзора, прокуратурой Радянского района проверено.
Административный надзор Вам установлен обоснованно и прокуратура района не находит оснований для его опротестования.
Прокурор Радянского района г.Киева
советник юстиции (подпись) С.В.Лотюк
Телеграма Валерія в Таллінн (лютий 1982 p.) на смерть Артема Юськевича.
Больно когда из людского множества уходит Человек. Стократ больней когда он был твой друг В этой скорби и всегда утешением есть только его нравственный выигрыш, достойный итог: Артем умер несогнутый Вечная ему память
Валерий Марченко Приехать не могу связи надзором Лежу больнице
МИКОЛА ГУЛАК
Артемові Юськевичу присвячую
Нема в світі правди, правди не зійськати, Що звикла неправда тепера правдою стати. Що тепера правду ногами топтають, А тую неправду медом-вином напувають. Що тепера правда стоїть у порога, А тая неправда сидить конець стола. Що тепера й правда сльозами ридає, А тая неправда з панами гуляє. Що тепера й правда у темній темниці, А тая неправда з панами в світлиці. То чи ти, правдо, вмерла, чи ти заключена, Чи ти, мати рідна, од нас одречена? Уже давно правда, уже давно вмерла, А тая неправда увесь світ пожерла.
Цю думу той, про кого мова йтиме далі, міг і не чути від полтавського кобзаря Кравченка (Крюківського), хоча історики-фолькльористи відзначають поширеність "Правди та неправди" в минулому віці на Лівобережній Україні. Важливо, одначе, те, що її актуальність була загальновизнаною. І, поза сумнівом, пристрасне пожадання слраведли-вости, що вибухає з кожного рядка думи, знаходило відгук, передусім, у тих, про кого урочно сказано: вітчизни вірнії сини.
Засновник Кирило-Методіївського Братства, соратник Шевченка, педагог, науковець, Микола Гулак належить до чільних постатей українського демократичного руху середини 19 сторіччя. Народився він 1822 року в родині поміщика Золотоніського повіту Полтавської губернії Івана Гулака. Свою генезу Гулаки виводять від Івана Гулака, Генерального обозного Війська Запорізького (1674 р.) часів урядування гетьмана Петра Дорошенка. Навіть побіжний огляд посад та нагород на царській службі, підприємницька ініціятивність, публікації з економіки сільського господарства в російських часописах дозволяють говорити про Гулакового батька як про непересічну людину. Річ певна, що й на вихованні дітей позначилися поступові погляди енергійного поміщика. Синів Миколу та Олександра він віддав вчитися до Дерптського університету, який вирізнявся серед інших в імперії культивуванням науковости та німецькою школою викладання. Вступивши на початку 1840 років до правничого факультету, молодий Гулак поставився до навчання винятково сумлінно. Він оволодів іноземними мовами і згодом писав ними свої наукові праці, зокрема: "Про юридичний побут Поморських слов'ян" (німецькою), "Про розв'язання трансцендентних рівнянь" (французькою). Крім численної юридичної літератури, в його книгозбірні були твори Гомера,
Гесіода, Плавта, Плутарха, Овідія, Вергілія по-грецькому та латиною,
Мілтона, Свіфта, Голдсміта, Філдінга — англійською; Маціовського — польською; Шафарикові "Слов'янські древності" — чеською, Біблія в перекладі Лютера, а також книжки з ботаніки, фізики, історії, мовознавства. Дослідники життя і творчости Миколи Гулака одностайно відзначають його широку ерудицію, основи якої закладалися у Дерпті. Закінчивши університет 1843 року й діставши свідоцтво, де вказано, що він "відмінно витримав іспит на вчену ступінь", Гулак через рік захистив працю на звання кандидата п.з.* "Права чужинців у французькому, пруському, австрійському та російському праві" (німецькою мовою)". Прибалтицьке студентське містечко не випадково зажило своєї слави. Наука без вільнодумства розвиватися нездатна. Тому стале запровадження передових методів навчання сприяло піднесенню як духовного, так і політичного життя. Маючи корпорації з доволі суворими правилами, тамтешні студенти високо ставили відчуття това-риськости й відданости обов'язку. Зрозуміло, за подібних умов жандармам засилати шпиків до їхніх лав було набагато важче, ніж до інших російських університетів. Цій незалежності закладу від урядового контролю сприяв національний контингент слухачів, що складався з німців та поляків. Передусім, поляків. Кількарічний конспіративний революційний рух "Молода Польща", не зважаючи на практичний розгром після страти Шимона Конарського у Вільні 1839 року, продовжував давати плоди. Подвигом борців-мучеників захоплювалися. Як і раніше, серед студентства поширювалася заборонена література, а десь, поміж втаємничених отих вічних перших, існувала організація, обмірковувалися сприятливі обставини та рушійні сили майбутнього повстання. Брутальному насильству імперіялізму змовники майже поспіль протиставляли ідеалістичні Віру й Братерство. Сучасний Гулакові польський поет і драматург Едвард Желіґовський, відомий в літературі як Антоній Сова, писав у передмові до свого видання "Йордан":