На самоті в камері його знов посідали думки. Ось він із кількома стрільцями на святковій вечері в хаті Павличків. Радісна мати припрошує їсти, розносячи страви гостям, котрі прийшли разом із старшим сином. Менший Дмитро, тоді студент Львівського університету, вийняв з кишені нотеса й читає з нього вірші. — Нам потрібні люди і в їхніх установах, чи не так, пане сотенний? — схвально кивнувши в бік поета, родинної гордості, озивається старший брат. — Це дуже слизький шлях і рідко хто здатен пройти по ньому, щоб не впасти, — майнуло в голові унітського старшини, але нічого на те не зауважив. Згадав за ту зустріч та розмову згодом, коли давно загинув старший Павличко, а молодший у гонитві за визнанням, посадою — усім іншим, що дає служба ворогові, став топтати святині, паплюжити боротьбу за незалежність України. Шлях Конрада Валленрода поетові виявився не під силу. Життя не література, непереможеним залишитись важко.
Його не розстріляли, хоча все велося до того. Десь спрацювали невисліджувані коліщатка і замість неминучої страти йому визначили досиджувати недосиджених 15 років від другого табірного терміну. Гай-гай, доле! Смерть знову лиш обкурила й не зайняла. Довго житиме Симчич... у таборі. В Мордовію на побачення приїхала жінка. Поцілунки, сльози, радість що не розстріляли і, як завжди, брак часу набалакатися. Життя тривало й вимагало певних рішень. Симчич працював несамовито: дві, три норми стали звичайними. І хоча подібне перевиконання — на шкоду собі, бо відсотки виробітку на виробництві збільшують, посилаючись саме на легкість виконання дотеперішньої норми, він ішов на цей самообман. Допомога родині стала його ідеєю фікс. І друзі не годні були переконати, що в цій гонитві за мізерним заробком в'язень зазнає поразки, бо від виснажливої праці втрачає здоров'я, занепадаючи й на дусі. Симчич тільки всміхався, відмахуючись від порад: — Мені, все одно, сконати — не нині то взавтра. А от хлопцям тра' допомагати. Виростуть у мене два козарлюги. Відчайдушні намагання в'язня заробити зайвий гріш не залишалися поза увагою громадян начальників. І, варто було колишньому бандерівцю написати гостру заяву до Івано-Франківського КГБ з приводу умисного цькування сільськими п'явками —головою колгоспу та бригадиром — старенької матері, його негайно позбавили вигідної роботи і більше надсилати додому навіть тих зароблених кривавим потом десяток карбованців він не міг. Гасло зі стінки адміністративного барака "Щастя в праці!" виявилося ефемерним навіть, здавалося б, при обопільній зацікавленості сторін.
У своїй скарзі на ім'я Генерального прокурора СРСР Руденка з/к Симчич звернув увагу блюстителів соціалістичної законності, що вдруге його засуджено за протидію безчинствам у сталінських таборах, яке було викрито й затавровано ганьбою на ХХ-ХХП з'їздах КПРС. Його невдоволення тодішньою дійсністю цілком у дусі офіційного партійного курсу. Отже, він хоче сподіватись, що термін набутий за боротьбу проти сталінсько-беріївської сваволі у ИТУ йому буде знято. Перші відповіді переслані до Пермської обл. прокуратури надходили з інформацією про те, коли й за віщо заарештований та суджений Симчич М.В. Кілька наступних скарг було переслано до Хабаровського краю, звідки відповіли, що справи Симчича М.В., судженого 1952 року трибуналом Хабаровського військового округа, взагалі не вдалося відшукати. Коли ж, настирливо домагаючись правових підстав для свого 30-річного тримання, старий каторжник з усім вищеописаним знову звернувся до Руденка, один із заступників з цинізмом, гідним, самого Ген. прокурора, відповів "осужден правильно".
Шторми та бурі зовнішньої політики оминають береги всесвітньовідомого архіпелагу ҐУЛАҐ. Із загонового офіцера став заступником нач. табору по режиму пияк з садистськими нахилами капітан Кузнецов. Колишній режим ст. л-т Храмушин, незабутній своїми фальшивими рапортами та, прецінь, справжніми покараннями, прокурорст-вує в містечку Губаха. Вже підполковник і начальник Скальнинського відділу КГБ Афанасов. А десь на плюралістичному Заході витійствує про наклепницьку кампанію на Радянський Союз юрист Шон Макбоард (прізвище цього британчика, лауреата Нобелівської премії перевірити — автор!). Про те, що варто перейняти досвід по засвоєнню радянської Півночі, виступає у Воркуті канадійський прем'єр П'єр Трюдо. Ну, а Симчич? Що Симчич? У нього своя арифметика. 5 + 25 = 15 + 15 років ув'язнення.
5 + 5= 15+ 15
Пермская обл.
г.Кизел
п/о Гошковка
пос. В.Косьва, п/я 201/20
В травні ц.р. Симчича разом з Підгородецьким перевели з ИТУ ВС 389/35 п. Всесвятська на зону, де відбувають покарання суджені за побутовими (не політичними) статтями. За його словами, це — штраф-няк, куди зібрано найгірших кримінальників з цілого Союзу.
Нарис про М.Симчича подавати без підпису, а чи псевдоніма автора-журналіста.
Саралжин, 1980 р.
Тітонько, добридень! Нарешті без листовної лаконічності довідався про ваш київський побут. І, річ ясна, хочеться давати поради, щоб краще в світі велося. Але стримуюся, розуміючи, що окрем тебе самої ніхто в тих обставинах краще не розбереться. Та, гамуючи дидактичну сверблячку, все-таки хочу зупинитись на тому, що посідає дедалі більше місця в моєму житті і маю в серці надію, незабаром з такою самою інтенсивністю захопить тебе. Йдеться про релігійність. Кому як не нам, виховуваним від соски на матеріалізмі та атеїзмі, знати: чому святі для 600 мільйонів християн поняття Христос, Віра, Воскресіння та інші сприймаються в цій країні в кращому разі як складники легенди. Таж ми ніколи не чули речників релігії, а лише супротивну сторону. Бог — у вигляді химерного старигана, що сипле з хмарки сніг, дива з іконами — шахрайства облудних церковників, молитва — бездумне поклоніння. Отже, про пізнання істини. Мені пощастило, я мав нагоду спілкуватися не лише з бездоганним віруючим (славної пам'яті Степан Мамчур), але й визначною особою, яких у Святому письмі підносять до апостольського рівня (Валентина С. Пайлодзе). Це спілкування допомогло мені перейти від стихійного ідеалізму ( ти не заперечуватимеш, що сама постійно керуєшся його засадами) до усвідомленого християнства. Царина Духа —явище досі нам незнане й загадкове, здатне викликати негативні емоції хіба в твердолобих безбожників. Для нас же це — щедрий лан, який обов'язково вродить при натхненній самовіддачі. Віддаватись треба з Вірою, в ревних молитвах і тоді набудеш неподоланної сили. Чудеса — зразки матеріалізації задумів — наведуть усі віруючі, Біблія ж дасть розгорнений шлях людства від колиски до Судного дня, завершення нашої доби. Я хотів бути переконливим і лише зараз помітив, що багато розумував. Але це так складно пояснити: чому слід вірити в Бога. Та вже хоча б тому, аби зникло відчуття самотності, нестерпної безвиході. Щоб, перебуваючи серед дітей Сатани, знати — ти не самотня, з тобою Спаситель та численні однодумці, котрі, як і ти бажають добра і справедливості, утвердити мораль, краще якої зухвала людина так нічого вигадати й не спромоглася. Щоб прийти до розуміння Бога, тобі треба лише подумати: все, чого прагнеш ти, давно записано в Біблії. Лише ми того не знали, бо все життя довірливо завчали: людське щастя залежить від соціальних умов. Для спростування цієї нісенітниці мені потрібно було пройти табір. Для того, щоб усвідомити: добро і зло — в душі, мусив побувати на засланні. Нещасливий багатій і задоволений життям бідняк; знервований, у розпачі король і смиротворений схимник — в усіх ситуаціях стан індивідуума визначається пригніченістю чи навпаки його душі. Повторюю, за будь-яких прикрих ситуацій до тебе прийде відчуття вмирот-вореності, варто лише щиро звернутися до Бога. Зрання натщесерце обов'язково читай "Отче наш", думаючи про грядущий день та необхідність прожити його без помилок, гріха. Як бачиш, це — своєрідне гартування моральності. Перед сном читай псалом 90, а також "Богородице Діво" (все 1-3-7 або 12, 40 разів). Що це справа дуже не проста, ти переконаєшся одразу, спробувавши думати лише про те, що вимовляєш у молитві. Псалом 108 надзвичайно сильний та для читання важкий. Його читай, коли опікуни оступлять, мов удову за подушне. На стор. 1192 у Біблії є " Отче наш" сучасною українською мовою. Оце все й є те, що зветься —дбати про спасіння душі. В мене все поки без змін. Відпочиваю, куховарю, почитую. Написали мені школярки із США, що пам'ятають, внісши животворний імпульс у мою парубоцьку екзистенцію. Як поїхала мама, став згадувати усіх вас. Шкода, що не дали у відпустку поїхати до Києва. Ну, поки все.