Ну, так ось 15 червня, "отчуждив" ще пару останніх копій заяв до прокуратури, мене, як орлятка з пісні про Каховку, повели на станцію. Домогтися оголошення згідно з їхніх же інструкцій, куди мене етапують, — було справою безнадійною. Дали підписати довідку про звільнення й — у воронок. Режим — капітан Кузнецов, коли мене гнали бігом до потяга, кричав: "Встигнеш, Марченко. Бути тобі у Ташкенті". Він повторив це двічі й реготав. Поза сумнівом, він умисне приховував пункт призначення. На той потяг я не встиг, хоч і біг з важкою валізою підштовхуваний намордником вихователівської вівчарки. Вочевидь, якісь ц.у. (ценные указания) щодо мене було таки дано. Бо наступного дня метушилися, заздалегідь готуючи мене в дорогу. Перевдяглії в новий зеківський мундир. Хотіли забрати теплий бушлат, який пролежав 6 літ на складі, але я сказав, що чинитиму опір по всьому етапу, і вони не забрали. Бачили б, скільки жалю було в очах капітана Сидякова, коли він пускав з рук той бушлат. Річ певна, вони б забрали його, не мигнувши оком, якби їм не залежало, щоб я поводився смирненько.
Отже , стою я на вахті, чекаю вірного друга-воронка, коли мене 11* 5-18 327
виводять поза браму і садовлять до кабіни вантажного самоскида. Там таки в кабіні прапорщик Осипов каже мені, щоб я був розсудливим і не пручався, бо в них і наручники і зброя — "і ракети з собаками", додав я. Везли мене три перевихователі: прапорщик Осипов, ляйтенант Бабаджішвілі і ще старший ляйтенант, наскільки я зрозумів, з сусідньої 10 зони, де сидять побутовики суворого режиму. Отже, я опинився в серединці, у золотій кабінці. Очолював конвой ляйтенант Бабаджішвілі — найдурніший з грузинів і найбрехливіший з міліціонерів. Сідали ми на свердловській потяг на ст. Половинка, окреме купе, де мене напували чаєм з кондвиробами. Я не пручався, бо в них собаки з ракетами. Ніч їхав по-людськи і вже був надумав, що поїзд розрядки виїхав на Уральську колію. Бабаджішвілі докладно відповідав на кожне моє запитання, задля більшої щирости час від часу торкаючи мене за плече. Місцем мого заслання (єдине що я йому повірив) він назвав Красноярськ у Сибіру. Цю помилку щодо єдиного випадку правдивости представника табірної адміністрації я мусив виправити через кілька днів, коли солдат конвою прочитав мені з етапної справи про направлення у розпорядження Актюбінського управління ВС Казахської РСР. Отже, ніч до Свердловсь-ка я їхав у нормальному купе нормального потягу, супроводжуваний трьома громадянами начальниками в цивільному. В міліції на залізничному вокзалі Бабаджішвілі зненацька закоцав мене у кайдани і в такому вигляді завіз і здав до Свердловського СІЗО. Тримали мене і по інших пересильних тюрмах окремо. На етапі у вагонах кілька разів садовими мене з іншими в'язнями. Досить неприємне товариство двох божевільних (етап Челябінськ-Оренбург), при чому начальник конвою висловився: — Пропагандист ? Ну, так ось, можеш їх пропагувати. Були ексцеси і під час обшуків у дорозі. Одному сержантові сподобалися японські стерео, й він запропонував їх подарувати. Коли я відмовився, сказав, що "тепер ти в мене вийдеш до туалету". І справді не виводив. Тобто раз були вивели, ще потяг стояв у Свердловську на станції, і вже до Челябінська, як інші не просилися, ані-ані. Я посилався на хворі нирки, а він відмовив мені у зв'язку з тим, що на особистій справі немає жадних позначок про хворобу. Дійсно, у графі "состояние здоровья" стояло — "благополучное". Це мені теперішня головлікар ц/п ИТУ ВС 389 Роза Мінахметова вписала. Я ж кажу, в таборі зараз зовсім не лікуватимуть. Хворого на інфекційний гепатит Тараховича, всього жовтого, не відгодувавши, вже не кажу про якісь пристойні ліки, хотіли виписувати на "труд — по физическим показаниям". Допоміг написати йому заяву до медвідділу в Пермь, так трохи затримали в лікарні, але Мінахметова навіть відмовляла в пакунку.
Маршрут мій Свердловськ — Челябінськ — Оренбург —Актюбінськ забрав загалом 20 днів. В Оренбурзі раптом наголо підстригли, хоч залишалося буквально кілька годин до дня викінчення табірного терміну. Поводилися брутально —трохи-трохи на набили, коли почав вимагати, щоб не хапали і не штурхали в спину. Я поводився спокійно і підстав для пресу не давав жодних. Як виявилося, вони в той день лупцювали групу етапованих рецидивістів, ну й ще ходили під враженням. На мою скаргу наступного дня викликав підполковник, нач-к СІЗО і запевнив, що за брутальну поведінку винні понесуть відповідальність, а чому поголено, з'ясує. З'ясовує понині. В Актюбінську запхали в камеру, де було душ 70 на 50 спальних місць, з вошами та клопами. Мені це якось зразу не сподобалось, і я тут-таки написав заяву до чергового офіцера з проханням про людські умови утримання. Мене негайно вивели з камери і завели до нього в кімнату. Мало не відлупцював, звідки маю нахабство "качать" права. З бігом часу трохи витверезився і побалакав по-українському. Виявивши, що я за відомством КҐБ, почав влаштовувати мене до кращої камери. Вибір був не густий: педерасти, скривджені, недолітки та рецидивісти. Мусили спинитися на останньому варіянті. Особливо небезпечні карні злочинці попервах віри мені не пойняли. Їх здивувало в моїй розповіді: що наша зона має менше сотні зеків — "ти брешеш, менти ніколи не триматимуть табору собі на збитки"; що був зодягнений у неношені зеківські шати та черевики — " Ти чому весь у новому ?", ще якісь звичні для нас дрібниці, які їм видалися підозрілими. Велося до того, щоб викидати мене з камери, як стукача, з відповідним розголошенням по тюрмі, але зумів переконати, що це помилка. Взагалі з ними було цікаво, бо попожив у авторитетів цілої тюрми. Їх відверто боялося тюремне начальство. З Актюбінську везли до містечка Уіл (250 км) у воронку, вибиваючи наостанку нирки. До Саралжина, за 50 км від райцентру, мене вивезли вже на мотоциклі, звісно, не питаючи мого бажання. Актюбінськ —250 км — Саралжин — 50 км — Уіл. Тут мною опікується дільничий майор і не дуже шарпає, мабуть, тому, що не має знайомих йому підстав: я не п'ю, ходжу до праці, чемний у розмовах з ним. Щоправда, на роботу став виганяти наступного дня. В заяві на ім'я голови радгоспу я клопотався, щоб "працевлаштували" згідно стану здоров'я та освіти. Маю місце слюсаря-складальника сільгосптехніки= Валерій Марченко.