— Перестань, Зосю,—намагався я заспокоїти.
— І от я,— продовжувала напружено Зося, зовсім не зважаючи на мої слова.—Я покохала тебе першого, дуже покохала. Моїм вередам немає краю. Раз я захотіла, то не буде ніякої перепони. Я цілі вечори, цілі ночі обіймала тебе, і коли ти йшов, як сонце сходило, від мене, мені серце нило, боліло. Після твого уходу я плакала.— Зося здригнула; видно було, що вона себе досі стримує. Вона зняла ковдру і вкуталася нею. Яле її бив холод, вона стукала зубами; інколи тяжко проривався плач.—Мені хотілося тебе соб: залишити, залишити назавжди! Мені боляче було, що ти, напевно, думав про мене, як про розпусну жінку. Мені хотілося, щоб ти став моїм чоловіком. Ти б узяв мене за жінку? Кажуть же, що я непогана. Але я знала, що ти бідний, що мене, коли я вийду за тебе, батьки проженуть із дому, ми житимемо у злиднях, спочатку не зважатимемо на них, а далі станемо підозрілі, сперечатимемося. У таких умовах я тобі скоро обридну, ти вважатимеш мене за шматок м'яса, інколи битимеш, а потім кинеш. А я або повішусь, якщо вистачить сили, або ж плюну на все й піду зухвально курити цигарки, говорити непристойності... Яка гидота! Замовкла Зося, мовчав і я.
Раптом вона кинулася до мене, як дитина, сіла мені на коліна й обійняла мою шию руками.
— Ти ж не думаєш про мене погано?—Вона не дала мені часу відповісти. Хутко, в муці скрививши обличчя, вона заговорила.—А, справді, відкіля я взяла, що про мене мусять думати гарно. Я гидка, збалувана!— Голова її схилилася мені на плече.
У неї настрій нагадував біг хвиль: то підіймався високо з шумом, тривогою, то падав зовсім низенько, тихо й лагідно. Я її такою бачив уперше.
— Я ніколи б не вийшла за такого тебе,—знову заговорила вона.—Я не хочу працювати, я хочу, щоб жити, як захотіла, щоб увесь час був мій. Якщо я вийду заміж, так тільки за такого чоловіка, що був би в мене під черевиком і щоб мав гроші.
— Продаси себе!—знервувавшись, кинув я.
Хтось задзвонив. Ми обоє здригнули. Зося прислухалася.
— Хто ж це?
Знову протяжно й погрозливо протримтів дзвінок.
— Ховайся куди-небудь.
Я оглядав кімнату, але не знаходив підходящого місця.
— Ну, сховайся під ліжко або-що!
Зося накинула щось на плечі, вже під ліжком я почув, як вона відчиняла двері.
— Чого ти так довго не відчиняла? — сердито проговорила мамаша.
— Я заснула, мені боліла голова.
Інженерша зайшла в Зосіну кімнату. Мені здавалося, що вона все пильно оглядає. У кімнату заглянув і інженер.
— Чого ви так рано прийшли?
— Та, дескать, квитків не дістали, а потім, дескать, погуляли... і вернулись додому.
— Я хочу спати,—промовила Зося.
Батьки залишили кімнату, з кроків можна було знати, що вони перейшли їдальню, середню кімнату й пішли до своєї спальні.
У кімнаті лямпи не світили. Я з-під ліжка бачив, що Зося сіла на кріслі проти мене.Вона не озивалася, напевно, чекала поки батьки ляжуть спати. Крізь напіводчинені двері падав вузенькою смугою жовтий світ. Інженерша підійшла до дверей, одчинила їх. Вона теж уже роз-дяглась і видавалася мені ще товстішою.
— На-добраніч,—поцілувала вона Зосю, що кинулася їй назустріч, потім ще перехрестила доньку, але і. скінчивши свої обов'язки, вона не одходила від кімнати.
— Ти молилася богу? Я то я щось не бачу ні вранці, ні ввечері, щоб ти христилася?
— Мила моя!—перебив її голос чоловіка, що, мабуть, лежав уже під ковдрою.—Іди спати.
За матір'ю Зося замкнула двері, а другі — защепнула.
— Ну, іди вже до мене,—прошепотіла Зося.
Я виліз з-під ліжка обережно, щоб не зробити шуму. Мені було все те, що я бачив, що я відчував огидливе, брудне. Зося лежала на ліжку, повернувшись до мене обличчям.
— Ну, іди до мене!—повторила вона. Я захитав головою.
— Я зараз піду від тебе назавжди. Зося схопила міцно мене руками.
— Я тебе не пущу, не пущу. Я тебе залишу в себе до ранку. Хай тоді остовпіє мамаша.
Я обережно звільнився. Мені здавалось, що Зося збожеволіла. Я боявся далі залишатися в кімнаті. Я хутенько поцілував і хотів вийти, щоб потім зовсім не заходити в цю кімнату, щоб ніколи не бачити Зосі та її огидливої мамаші...
— Якщо ти не підійдеш до мене зараз, я закричу. Довелося підійти. Я спокійно почав доводити Зосі,
що вона загубила розум.
— Хіба ти сама не знаєш, що краще нам розлучитися зовсім?
Зося почала плакати що-далі голосніше. У спальні хтось зашушукав. Я, скористувавшись, що Зося не дивилась на мене, мерщій вибіг із кімнати. Коли мої руки взялися за защіпку вихідних дверей, інженер крикнув:
— Мила моя, студент, дескать, тікає!
Я озирнувся. Двері із спальні були відчинені. Інженер стояв коло дверей блідий. Я насилу знайшов защіпку.
Лише на вулиці я почув себе вільно. Більше я не піду до Зосі,— це була велика жертва.
Місто було в тумані, ліхтарі виднілися жовтими кволими масними плямами. На станції одноманітно маневрували паровози. Я повернув назад голову, щоб ще раз глянути на вікна інженерового помешкання. По всіх вікнах горіли лямпи, інколи по занавісці перебігала чиясь покваплива тінь. Мені тяжко було одійти від будинку. Я Зосю кохав. Я злився на себе, що я здоровий чоловік, з недурною головою, з міцними руками, не маю нічого, не можу навіть, якби і схотів, одружитися. Бідна Зося, що їй казала мамаша?
Потім, коли мені довелося ходити до інституту, коли дорога йшла повз цей невеличкий червоний будинок, я обминав його. Доля моя ставилась часом дуже суворо до мене, а часом пестила й тоді життя мені всміхалося. Узимку я вже постійно добував собі роботу. Одержавши за одні рисунки багатенько грошей, я згадав про кондукторшу. Коли стемніло, я, одягшись в товаришеве пальто та кепі, вийшов із дому. Падав лапатий сніг, йому раділо кожне обличчя. Діти із сміхом спускалися з гори, зустрічні весело, безтурботно розмовляли, сіренькі старі будинки посвіжішали, підчепурившися сніжною пудрою.
Ромо, того вечора я зустрів тебе. Ти був блідий, інколи кашляв. Твоє пальто безсоромно виставляло на вітер шматки клоччя, одірвані латки. Твій правий ботинок перев'язаний був товстою шпагатиною. Я насилу тебе впізнав, обличчя заросло некрасивою, нечесаною бородою, ніс загострився. Шию ти закутав якоюсь старою порваною хусткою. Під лівою пахвою ти ніс афіші, що, напевно, їх треба було тобі розклеювати завтра, а права рука тримала цеберку, відкіля витикався великий держак віхтя.