— Завтра приїдуть мої батьки. Будь розумний, то й далі буде добре,— порадила Зося.— Гляди, не смій закохуватися, а то твої блискучі очі викажуть. Я я не хочу обіжати папу й маму. Вони думають, що я ще маленька дівчина: недавно лише одучила папу садовити мене на коліна.
Вона засміялася й сіла мені на коліна. Я боявся опізнитися на лекції. Швиденько позанімався й вийшов на вулицю.
Місто мене вже не так ображало. Може, я звик до нього, а, може, воно подобрішало, стало гостинніше. Принаймні, люди дивилися звичайно і я йшов по вулиці міста так твердо, як і на селі. В інституті мені повезло: через одного знайомого мені пощастило взяти роботу, що мала одібрати цілий тиждень, ті сім днів і ночей, які тепер були вільні, бо мали приїхати Зосіні батьки.
Радісний я йшов з лекції до дому. У моїх ухах співало місто пісню, ні не пісню, а гімн радости й щастя. Я сам дивувався, відкіля взявся такий настрій. Зустрічним я ні з того, ні з сього говорив: "пробачте", підіймав папірець і з галантним поклоном повертав назад, одній бабусі запропонував донести даремно до дому важкий кошик, але вона образилась і мала мене за підозрілу особу, як говорив це її сердитий погляд.
Прийшовши додому, я оповідав анекдоти кондукторши Навіть вона сміялася.
— ЧИ не достали ви грошей, що такі веселі?— спитала вона.— На жаль, грошей я не добув. /Ллє, що гроші, коли в мене є ось робота.
Кондукторша махнула рукою.
— Що мені з вашої роботи? Знаєте що? мені трапляється кватирант. Може ви десь у якого товариша зможете жити...
— Я Рома?
— Його нема вже другий день.
Де ж дівся ти, Ромо? Я думав, що ти опинився під автомобілем. Я взяв у Зосі газету, моє серце боліло, я не дихав, коли почав читати "нещасні випадки". Яле про Рому, мого друга, там не згадувалось. Я з того часу стежив за газетами, нарешті, вирішив, що ти пропав "без вісти".
На другий день після розмови з кондукторшою, мені один товариш запропонував жити з ним і разом учити лекції. Я слізно попрощався з хазяйкою, вийшов з осиротілої світлиці, що була брудна й неприваблива, забравши невеличке своє майно. На щастя мій товариш жив недалеко. Я займався із Зосею й далі. Вона мене познайомила із своєю мамашею, що була в однаковій мірі й дурна, і горда, і товста. Мамаша мала кілька підборідь, що круглими м'якими складками нависали одне над одним. Вона чванилася з того, що її чоловік інженер,— коли я приходив, наказувала мені витирати ноги, в кімнаті не палити й не кричати, коли я захоплювався, з'ясовуючи біном Ньютона. Вона не залишала своєї доні зо мною на самоті. Вона, мабуть, добре пам'ятала свою молодість. Ллє стара, знана істина, що молодість не вертається, інжінірша не хотіла, щоб її донька роз'ятрювала ніжні, пекучі рани. Вона спочатку уважно слухала, потім куняла, голова її нахилялася, настільки, наскільки дозволяли численні підборіддя. У такі моменти ми з Зосею цілувалися. Найгірше для мене був обід. Я розучився їсти виделкою та ножем і сидів напружений до тримтіння. Я стежив, як хто бере м'ясо, як хто тримає виделку. Напевно, через мою напруженість я проливав борщ на скатертину Інжінірша вважала обід за таїнство, ні словом не обзивалась, але після обіду вона одводила мене в безлюдний куток і читала цілу лекцію з настольної книги "Як поводитись у вищому світі?". Сама вона строго додержувалася звичаїв, дарма, що релігійна була, проте, не христилася по обіді, бо це вважалося за кепський тон. Погано мені жилося, я почував себе не вільно, боявся за свої рухи, не можна навіть було тепло глянути на Зосю. Бідна дівчина, вона теж нудьгувала. Вона лаяла свою мамашу за очі.
У суботу я зв'явився до інженера оновлений: я купив собі одяг та новенькі ботинки на гроші, що я одержав за роботу. Замість похвалити, інжінірша сказала:
— їсти нічого, а теж...
— Що теж?—Скрикнула Зося.—Ти ніколи незадо-волена. Ти недовірлива. Ти от сидиш тут, як печериця. Тобі, може, завидно, що мені двадцять років.
Зосю я непомітно сіпав за рукава, але це не допомагало—вона .розійшлася". Мамаша спокійно встала, взяла своє мереживо, лише на дверях спинилась обізвати свою доню дуркою. Серце своє зігнала вона на служниці, з кухні чувся крик інженерші та плач дівчини. Ми цим гармидером скористалися, обмінявшися поцілунками безліч разів. Зося притягла вухо до свого рота, з підсмикнутою вгору губою:
— Мартене! О, мій любий Мартене! Завтра наші підуть до театру. У мене завтра болітиме голова й я залишуся вдома.
Я швиденько попрощався із Зосею, швиденько збіг по східцях. Я був такий веселий, що, вискочивши із фіртки, ледве не збив з ніг m-me Торгакову. Вона несла кошик, що в ньому боязко задзвеніло скло пляшок із самогоном.
— Куди це ви?
— Додому.
— Що це не видко вашого Роми?—єхидно запитала m-me Торгакова.
Ромо, Ромо! Я про тебе забув. Пробач, друже! ñ, коли перекупка з хіхіканням оповіла про твоє нещастя, називаючи тебе моїм другом, я відрікся від тебе. Я запевняв перекупку, що ти мій випадковий знайомий. Я согрішив перед тобою більше, ніж апостол Петро перед своїм учителем.
Ромо, я уявляю після слів перекупки, як тебе спіткало нещастя. Була ніч осіння, тепла, ясна. Ти примружував очі й дивився на небо. Зірки горіли на чорно-синьому небі, як далекі вогники в пустельному степу. Твої думки десь були поза тобою, ти їх виразно бачив, як своє обличчя у свічаді. Ти забув і про злиденне життя, про недоїдання,— ти мріяв. Ступав ти гордо закинувши голову. На дорозі стояв ліхтар, не зоря, а ліхтар із неживою електрикою. Ліхтар висів на стовпі, де хтось наклеїв невеличку афішу приблизно такого змісту: "Громадяне, допомагайте селу! Місто, селу — книгу!' Мабуть на плакаті більше нічого не було. Звичайній голові це нічого не дає. Ллє, ти, Ромо, геніяльний. Ти забув про зорі і всмоктував очима чорні великі літери. Дві зорі стали тобі замість очей.
— О, люди, які ви мізерні! Ви що-дня ходите, бачите цей плакат і обминаєте його, як і мене! — крикнув або подумав ти.— Дле ми з цим живим папірцем рідні. Ми обидва маленькі, непомітні, не варті уваги. Цей папірець почув у мені братню кров, він став живою істотою, він заговорив своїми літерами, він переказав мені справжній зміст.