Як потім виявилося, Зося мала на другий рік теж вступати до інституту. Через кілька днів приїхав її батько—вусатий інженер, він не міг фрази сказати без "дескать". Я його відразу зрозумів — він захотів, щоб, я готував його доньку. Мене запросили на гору, до інженера. Зося підійшла й таємниче сказала:
— Це все я.
Важко стукаючи підборами, крутячи однією рукою вуса, ввійшов батько. Він почав спочатку екзаменувати мене. Іспит я витримав, від задоволення інженер витер свою лисину хусткою. Потім почали торгуватися. Я виторговував снідання й обід, ñ хіба цього мало?
Але заняття мали початися через два тижні, бо батько хотів, щоб доня погуляла. Він попрощався зо мною, не подаючи руки. Говорили ми з ним у кухні, він, напевно, був іншої думки про мене, ніж доня; і, мабуть, боявся, щоб я своїми чобітьми не зіпсував килимів.
пле до занять, за ці два тижні, хазяйка, m-me Торгакова, зовсім іншими очима стала на нас дивитися. По-первах, вона до мого прізвища додавала "господін", а коли сердилася—"товариш", потім вона ці знаки пошани забула. Вона навіть стала в'їдлива, обридлива, нагадуючи про порося, що ніби то мав прислати мій батько із свинячого заводу, А одного разу обізвала при тобі, Ромо, мене злодієм за те, що я взяв окраєць хліба. А що ж я мав діяти? Мені хотілося їсти. Не міг же я прохати милостині в Зосі. Соромно. Розмовлючи зо мною, m-me Торгакова заплакала. Мені шкода її стало, перед тим я бачив, як вона несла на базар кофту. Ти, Ромо, від жалю теж її втішав, ти говорив, що озолотиш усіх, коли, нарешті, тобі дадуть стільки утримання, скільки ти захочеш.
M-me Торгакова почервоніла.
— Дурите ви мене,—вона була харків'янка, через те додала,—ракли.
— На віщо лаятися? — сказав ти, мій друже, образившися.— Чого ж ви хочете? У твого батька є свинячий завод?
Це питалося в мене. Звичайно, є, хіба б я став брехати! Але хазяйка призирливо захитала головою.
Вона свої наміри здійснювала чудесно. Раніше я щодня прибирав нашу кімнату, вичищаючи "все" лопатою.
Яле після цієї розмови лопата зникла, а кози, яких раніше на ніч прив'язувалося, гуляли всю ніч по нас і по нашій постелі. Я дуже розсердився, прокинувшися серед ночі: біленькі й гарні козенята, жували мені сорочку, а стара коза, шукаючи хліба чи чогось іншого, розкидала книжки.
На другу, на третю ніч ми не могли спати. Сон боявся заходити в кімнату, де жили рогаті істоти.
Ти, Ромо, сердитий встав уранці. Ти цілу ніч не спав. Тобі очі позеленіли, на бороді, що давно вже не голилася, почіплявся пушок, що невідомо відкіля взявся, бо ми спали не на подушках. Ти довго думав. Я кілька разів озивався до тебе, але ти не відповідав. Потім ти вдарив себе по чолі, і тобі в очах відбилося сонце. Ти несказав мені нічого; мовчки, але бадьорий і радісний, ти пішов до m-me Торгакової. Через стіну я чув:
— З усіма святими, m-me Торгакова!
M-me Торгакова щось нерозбірливо пробурчала.
— Нарешті, ми звільнимо вашу кватирю. Сьогодні перший день моєї служби інтересам держави. Я лише вчора навмисне мовчав про це. Я моєму товаришеві вже батько вислав справжнє йоркширське порося. Да, да...
Потім ти вийшов і пішов на гору.
Крім сім'ї інженера, на другому поверсі жила кондукторша, її чоловік помер ще задовго до нашого приїзду. У неї було двоє дітей, що з них одно вперше сказало "татко", коли побачило, дешеву дубову труну, а в ній свого батька. Кондукторша цілими днями бігала клопотати про пенсію, яку їй, кінець-кінцем, призначили. Жила вона в одній світлиці з трьома поверхами ікон у кутку та ще мала кухню. Я бачив цю кімнату, коли мене посилала m-me Торгакова за сіллю. Стіни були вибілені і в двох місцях оздоблені листівками різдвяними та великодніми з жовтими курчатами, що вилуплювалися з яйця, та з зимовими дідами-морозами. Над вікном висів краєвид Київо-Печерської лаври з богородицею на небі. Біля дверей стояло чисте ліжко, застелене ковдрою з сатиром і німфою. На ліжку ніхто не спав, воно стояло в світлиці для краси.
— Іди сюди! — покликав ти мене згори. Коли я підійшов, ти поклав палець на вуста, а потім посварився.
З цього дня почали ми жити в кондукторші. Спали ми на підлозі в світлиці. Я й досі не знаю, яке сказав ти чарівне слово цій довірливій жінці. Я знав, що ти чарівник. Ти виходив пів на десяту на посаду, а приходив рівно пів на п'яту. Цікаво, де-ж ти ходив сім годин? Мені сумно було одному, я з нудоти перечитав засмальцовані "житія святих", єдину книжку, що була в кондукторші. Зосю забрав батько на дачу, приїхати вона мала лише через тиждень. Ми з нею попрощалися ніжно, заразом сказавши, що один одного кохаємо. Кожний день приносив сумну звістку. Прокляті гроші давно вже зникли. Мій шлунок незадоволено бурчав що-ранку. Лише коли повертався з гулянки ти, Ромо, я непомітно, взявши сала та пшона, виносив казанок на пустир, що був за нашим двором. Твої спритні руки діставали десь картоплі і ми варили куліш. На паливо йшли задні стінки сараю та сусідські паркани. Та незабаром вийшло все пшоно. Два дні я не їв нічого, а на третій день непомітно взяв з кошика т-те Торга-кової хліба, коли вона повернулася з базару. Яле я не крав, я думав при першій нагоді повернути їй вдесятеро більше. Хліб — а його було чимало — ми з'їли за раз.
— Ну, як далі?—спитав я, коли знову захотілося їсти.
Ти, POMO, проспівав уривок із шаблонної непристойної пісні. Мене це образило. Я розсердився.
— Ти моє все проїв! Гроші ти подівав десь мої! Я тебе привіз сюди. Де ж твоя совість?!
Ти мовчав. Я встав. З тобою більше не хотілося говорити. Вирішив їхати додому. Навіщо мені інститут, коли я здохну з голоду? Я ясно уявляв нашу хату.
Тепер вечоріє, напевно, привезли останній віз снопів і вивершили скирду. Сестра простеляє рядно за хатою. Сідають вечеряти.
Я йшов вулицею, де смердів дим перегорілого вугілля з паровозів, що сновигали на станції, мені вчувався смачний запах борщу, що переслідував і гонив до вокзалу. "Може, кого побачу знайомого та позичу на квиток,— думалось мені. Обшукав увесь вокзал і, кінець-кінцем, сів біля баку з окропом. Мене цікавили люди, що брали на чай воду. Вони зовсім не були подібні до тих чоловіків та жінок, що я бачив у місті. До гранту протягалися чорні брудні маленькі й великі руки, що тримали жерстянки з консервів; деякі прироблювали ручки до коробків — я знав, що то хазяїну-ваті селяни. Коли в них хтось сторонній прохав жерстянку вони давали, але вороже стежили, щоб не пропало їхнє добро. Я не помилявся, що до баку підходять усі, які покотом валялись у залі третьої класи, та моїх земляків тут не було.