Ой! Це вже рідна пасіка, от їхній вулик, коло нього стоїть дідусь з довгою білою бородою.
Коло льотка дзижчало багато бджіл, які повертались з медом додому. Медунка не хотіла товпитись у юрбі. Вона була надто схвильована і сіла на бороду діда. Там спочивали й інші бджоли. Вони не боялись діда, він умів з ними розмовляти по-бджолиному.
— Ти злякалась, мала? Заспокойся, — сказав дідусь.
-— Вона літає тільки перший день, — пояснили сестри, — вона не знала, що і у нас є вороги.
— А чому є вороги? — спитала Медунка.
— Вони заздрять, що ви дружно живете і працюєте і у вас є все, що вам треба. А вони хочуть просто віднімати.
— Ні! Ні! — раптом сказала Медунка. — Я не хочу бути такою, як бабка! Вона хоч дуже красива, та їй ні до кого нема діла. Я хочу слухати маму і жити з сестрами, і хай нас люблять усі квіти на світі.
* * *
Маленькому Вітику
ПРО БРАТИКА— ВЕДМЕДИКА
Сьогодні, коли хочете, я розповім вам про ведмежатко. Воно народилось взимку і доводилося внуком старому Михайлові. Кожній матері свої діти найкращі, а це ж було викапаним батьком: і волохате, і незграбне, тільки очі ще невідомо які були, бо перші дні воно не розкривало очей. Та, мабуть, вони були темні, як у всього їхнього ведмежого роду. Воно народилося не само, а ще з сестричкою. Сестричка була така ж волохата, кругла і смішна. Мати-ведмедиха їх лизала — це було замість поцілунків, і діти горнулися до неї, під її густу, теплу шерсть. Поки що ведмежата нічого не розуміли, і їм було зовсім байдуже, де вони, що з ними, аби їхня мама була тут, з ними, годувала їх і пригортала до себе.
Минув час —— і діти відкрили очі. Звичайно, мати не помилилась: очі були темні, манісінькі і цікаві, як і в діда, і в батька, і в матері. Це було приємно, що діти схожі на батьків. Але тільки вони відкрили очі, як почали шуміти, вовтузитися тикатися носами в усі кутки барлога. Особливо непосидючим був братик-ведмедик.
— Отут ми будемо весь час? — невдоволено спитав вів матір. — Я не хочу: мені тут нудно і вже набридло!
— Дурне! — засміялася мати. — Тільки прийде весна, ми вийдемо в ліс, гулятимемо по всіх горах, їстимемо ягоди і мед,— а смачнішого від меду нема нічого в світі, навіть у людей в долині.
— А чи ж скоро прийде та весна? — не вгамовувався ведмедик.
— Скоро, скоро! — зітхала мати. їй самій кортіло вийти швидше з лігва, пройтися з дітками по лісах, щоб усі бачили, які-то гарні діти в неї. Може, вони зустрінуть і старого діда. Він живе самотньо в печері над прірвою, і всі його бояться і шанують, бо він хазяїн усього лісу тут, на горах. Про це знають добре всі: і вовки, і лисиці, і косулі, і навіть вівчарі, що пасуть улітку отари на верховинах. Вівчарі його так і назвали — старим Михайлом.
— Тут так темно,— вередував синок,— тут стільки гілок, листя, ми можемо не почути, як прийде весна. Мамо, я вирию маленьку-маленьку дірочку і слухатиму. — І він почав розгрібати лапами листя.
Та мама дала йому стусана і відкинула в другий бік. Вона, напевне, боялася, як кожна мати, простуди.
Але братик-ведмедик не заспокоювався. Коли мати спала, він таки зробив маленьку дірочку і сунув туди носик. Ой! Там було так холодно, тихо і біло-біло! Більше нічого не могло розібрати ведмежатко. Воно швидко загребло дірку і кинулося погрітися до мами.
Та другого дня йому знову закортіло подивитися. Йому здалося вже не так холодно і не так біло, ніби сніг трошки-трошки почорнів.
"То мені відразу так здалося",— подумало ведмежатко і третього дня вже сміливіше висунулося надвір. Ні, холодно вже не було! І вже не було так тихо, як уперше. Воно почуло якийсь шум-гомін:
Дзюр-дзір,
Ми з гір.
З верховин
Навздогін!
Ведмежатко ніяк не могло розібрати, що це таке. А всі в лісі знали, що то весняні струмки — значить, весна була вже десь близько за горами. І гори ніби почали коливатися — то сніг на них танув і стікав униз потоками.
Потім зашуміло щось угорі в блакитнім небі. Вертали додому гуси з чужих країн. Вони так раділи! Широко-широко розправляли свої крила і гелготали:
Гел-гел-гелі,
Гел-гел-гелі,
Ми додому веселі,
А за нами весна
Поспішає ясна!
Як тільки полинули гуси, гори ніби зітхнули радісно.
І враз почали витикатися з землі трави, а на деревах, як цікаві очиці, повизирали пуп’янки.
А потім щось зашуміло-заграло внизу. То дзеленькали дзвіночки на череді:
Дзень-дзелень,.
Дзень-дзелень!
А за ними заграли хлопчики-вівчарики на сопілках:
Ой ти, весно-веснянко,
Прилітай до нас зранку!
За горами не барися,
До нас швидше усміхнися!
Ні, в барлозі вже неможливо було сидіти.
— Матусю, рідненька! — закричало ведмежатко. — Усі грають, співають надворі, а ми сидимо в темряві!
Та матуся вже й сама розгрібала вихід з лігва.
Одразу сонце засліпило очі ведмежатам, і вони повалилися на землю. Але це було чудесно! Братик і сестричка борюкались, перекидались, а мати лежала витягнувшись. Так приємно розправитися після вузького лігва, хоча воно й було в найстарішому і найтовстішому буці на всю гору. Ведмедиха лежала, позіхала і лагідно урчала на привітання пташок, які вертали додому і тому були такі щасливі, що й ведмедисі раділи — все-таки земляки! Та й ведмежа сім’я їх ніколи не чіпала і не заважала ні літати, ні співати.
Але треба було чогось попоїсти — адже за зиму матуся дуже зголодніла. А то була брехня, що вона взимку смоктала лапу і з того була сита,— це на неї, напевне, наплів заєць. Вона просто притуляла лапи до морди, щоб не було так холодно, і, звичайно, зараз була голодна, та й дітей треба було привчати шукати їжу. Вона сказала:
— Годі вам бешкетувати! Ходімо пообідаємо! Дивіться пильно: можете їсти корінці, пуп’янки, добре, як знайдете жуків. Звичайно, влітку буде більше поживи. Швидко ми спустимося нижче, і ви поласуєте рибкою і медом.
Ведмежатам це було до вподоби, вони бігли за матір’ю і їли все, що тільки можна було перегризти. Особливо братик-ведмедик був задоволений. Він хапав слизняків, відшукував торішні сухі ягоди, на його міцних зубах так і хрумтіли ніжні зелені стеблинки. Раптом він почув, що йти далі важко, що йому щось каламутно, і він заплакав.
— Я нічого більше не хочу!.. — сумно мовив він і повалився на землю.