Далі пес потягнув його до Вуханя, і тут пощастило більше. Хоч як важко розмовляти з Вуханем, але там був Петрусь, і це вже трохи заспокоювало: не всі діти пропали. Вухань і його жінка спробували всадовити Лисого за стіл, та це не вдалося.
— Петрусю, краще візьми трохи їжі… Якщо у вас є, звичайно, щось над міру, — вибачливо кинув він Вуханисі. — Віднеси Лелі й Марічці. Вони дома геть голодні сидять.
Хлопець кинув запитальний погляд на хазяйку, миттю згріб майже все, що було на столі, собі в капелюха й слідом за Лисим вибіг на вулицю. Лисий з гіркотою і соромом подумав, що він же попросив Петруся про їжу для дівчат не тому, що справді про них дбав, а щоб виманити друга з хати. Але на такі переживання не було часу.
— Що коїться, Петрусю? Де всі? Чому немає варти за селом?
Петрусь не відповів. Він здивовано дивився на Лисого й мовчав.
— Що таке? Не муч. Кажи, як є.
— Ти якийсь не такий, — промовив Петрусь у відповідь.
— Що значить — не такий? — спитав Лисий, хоч усередині йому все похололо; він і сам відчував, що став "не такий". Тільки не уявляв, що це так помітно.
Петрусь пильно придивився до нього й нарешті полегшено зітхнув:
— А! Просто замурзаний. Як дівчата? З ними все гаразд?
— Так, — нетерпляче мовив Лисий. — Де Івась і Василько?
— Не знаю, мабуть, уже вдома.
— Ні, вдома їх немає. І Бороди немає. Ти не чув, щоб вони про щось домовлялися?
— Ні, не чув. Я цілий день займався пастками навколо села. Ти вже знаєш, що вовкулака втрапив до однієї з них? Тільки з північної сторони нічого не поставили. Але то пусте. Звідти й так ніхто не прийде.
— Можливо, можливо, — промимрив Лисий, думаючи зовсім про інше. — Вивідник?
— Так.
— Убили?
— Так.
— Гаразд. Біжи до дівчат. Вони справді голодні.
Петрусь побіг до хати Лисого, а Глина вже щосили тягнув самого Лисого в протилежний бік.
Якби не хвилювання про те, що могло статися з хлопцями, яких просто ніде не було, Лисому було б навіть цікаво. Відвідуючи всі місця, де побував за день Івась, він ніби читав про всі події, міг зрозуміти, чому, навіщо, як довго хлопчик був там чи там. Навіть міг здогадатися, з ким і про що він розмовляв. Хоча й не завжди. Ось Івась сидить біля Лисої криниці, з кимсь про щось балакає, але з ким, Лисий здогадатися не міг. За селом простіше: тут чоловіки зрізали гілля з дуба, щоб краще було видно з того майданчика, на якому виросла ступа, й Івась сидів нагорі, підказуючи, яка гілка йому заважає бачити стежки, що ведуть до села; з південної сторони довелося стримувати Глину, щоб не влетів у пастки, наготовані на вовкулаків Петрусем і Вуханем; ще раз до кузні, щоб довідатися, як ідуть справи у Бороди зі срібними наконечниками…
У хатах почали гаснути каганці й свічки, коли Лисий зрозумів, що так вони бігатимуть до ранку, доки доберуться туди, де зараз можуть бути Івась, Василько, Наталка й Борода.
Він зупинився, захеканий, попросивши Глину трохи дати йому перепочити. Підвів голову й подивився на вже майже осінні зірки. Там серед них — одна зірка Лисого. Він бачив її, він знає, що вона там. Звісно, зараз упізнати цю зірочку неможливо. Але це вже й не так важливо. Головне, що він у ній впевнений.
Ставало холодно, мокрий від довгої біганини, він відчув, як шкірою пробігли ще несміливі, але вже нахабні дрижаки. І раптом усі вони наполохано повтікали, коли прямо в середину спини йому легко вдарило щось м’яке. Він різко відступив під найближчий тин і зачаївся.
Де це вони? Ага, зрозуміло. Онде через дорогу тьмяно світиться стара Любина хата, в якій раніше жила баба Світлана. А за тином, під яким він сидів, прислуховуючись до нічних звуків, тихенько пискнув кажан. Так-так, не над подвір’ям, а саме внизу, під деревами. Лисому зразу стало легше. Він почув легенькі обережні кроки, а потім шепіт Наталочки з-за високого смородинового куща:
— Лесику, де ж ви так довго ходили?
Дві ознаки браку розуму
Василько мучився дуже довго. Він крутився по підлозі, перевернувся на живіт, став на коліна, він був уже синій, коли Люба перестала зловтішно посміхатися й витягла ганчірку з його рота.
— Ну як? — спитала вона.
Василько кашляв і хрипів, тому не відповів їй.
— То як? — перепитала Люба. — Розкажеш? Чи знову заткнути тобі пельку?
— Розкажу, — ледь чутно відповів хлопчик. — Тільки сам не знаю, навіщо…
— Ти ще не зрозумів, навіщо? — в Любиному голосі продзвеніла погроза.
— Ні… — Василько намагався віддихатися. — Просто поки я тобі цього не сказав, ти мене берегтимеш. А як скажу, розлютишся і вб’єш.
Люба засміялась.
— Ач, який розумний! Ну гаразд, обіцяю, що не вб’ю.
— Навіть якщо розсердишся?
— Навіть якщо розсерджуся.
Василько ще подихав, знову сів під стіну й сказав:
— Є дві ознаки того, що ти хоч і розумна, та не дуже.
— І яка ж перша?
— А перша така, що ти… Ти добре розрахувала: якщо причарувати Пластуна, то він буде надійним і відданим помічником, якого ще й ніхто не запідозрить. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо не підготувалася до того, що буде, як він усе зрозуміє й розгнівається.
— Що? Що він зрозуміє? — і вже самим оцим не дуже вдалим обуренням Люба себе виказала.
Втім, Пластун іще начебто не все зрозумів. Він здивовано витріщився на Любу й ворушив губами, ніби намагаючись щось сказати, але не знав що.
— Що ти його не любиш, а просто використовуєш. І коли він це зрозуміє, отут і поч…
— Не слухай його, любчику! — владно вигукнула Люба. — Він сам не знає, що меле. Дурко мале! Та щоб ти знав!..
— А я знаю, — спокійно перебив її Василько. — От Борода, наприклад. Візьми він і зашли до тебе сватів. Хіба не кинеш ти свого любчика й не вийдеш за Бороду?
Коваль у кутку завовтузився й замугикав. Люба заклякла. Пластун розгнівано втупився в Бороду. Мовчанка затягувалася, набрякала напруженням, от-от мала вдарити блискавка.
— От бачиш, — байдужим голосом мовив Василько. — А якби ти була дуже розумна, то до такої розмови була б готова.
Ці слова впали в цілковиту тишу. Як горох у ночви.
Пластун раптом загарчав і повільно рушив до Бороди.
— Любчику, заспокойся, — застережливо сказала Люба.
Але це не подіяло. Навпаки, при цих словах дурник кинувся на Бороду, й усі зрозуміли, що він зв’язаного й безпомічного коваля зараз уб’є. В останню мить Борода встиг підібрати ноги, й, коли Пластун уже замахнувся, щоб ударити його, сильно штовхнув нападника ногами в живіт. Дуже сильно. Пластун відлетів на середину кімнати, в польоті зігнувшись у три погибелі, й упав на підлогу.