Однак Марічки вдома не виявилося. Вона тільки поверталася додому, йшла вулицею невідомо звідки — спокійна, навіть весела, без жодного сліду каяття на обличчі.
Лисий і босий
Жодної зупинки більше не було. Тільки вже перед світанком, коли всі сили вичерпалися, коли болів кожен клаптик тіла, коли в нозі так тіпало, що аж до скроні діставало, пролунав звідкись згори голос:
— Стій!
Мисливці зупинили коней.
— Хто такі? — знову пролунав голос.
— Чи ти не бачиш? — озвався старший мисливець. — Свої.
— А що це у вас там до крупу припнуте?
Розвиднюватися ще тільки почало; як він міг розгледіти Лисого, просто незбагненно.
— Не що, а хто, — відповів його охоронець. — Пацана в лісі зловили.
— Живого?
— Та був живий. А зараз який — скоро побачимо, — гигикнув охоронець Лисого.
— Дивись не перестарайся, — крикнув їм на прощання вартовий. — Бо знаю я тебе!..
Вони рушили далі. І за кілька хвилин в’їхали в село.
Село було дуже дивне. Лисий у своєму житті бачив три села: своє, Лелине і Єгорове — там, де зливаються мала й велика ріки. Усі вони були різні, але водночас схожі одне на одне. Це — четверте село, яке він побачив, — відрізнялося від усіх трьох. Воно було побудоване колом: у центрі стояла велика кругла хата, складена не з горизонтальних, а з вертикальних колод, а навколо неї на приблизно рівній відстані стояли невеличкі — зовсім маленькі хатки. Лисий подумав, що взимку в цих хатках мусить бути досить холодно, бо колоди в них були хіба трохи товщі, ніж ті, з яких вони нещодавно збудували зруб для криниці.
Відстань між хатами невеличка, від кола, яке вони утворюють, до круглої хати — досить далеко, тож серед села великий і зовсім порожній майдан. Тільки перед круглою хатою — просто на піску — лежить величезна брила. Звідки тут такий велетенський камінь, як його притягли до центру села? Чи навпаки — село звели навколо каменя? Але все одно не зрозуміло, звідки він узявся. Хоч уже й займалося на день, Лисий не міг як слід роздивитися ту брилу, бо до неї було далеченько, до того ж вона значно вища, ніж хлопчик, що сидить на піску.
Коли охоронець скинув його з коня, він так і лишився сидіти — по-перше, боляче вдарився тим місцем, на якому сидів, а по-друге, боявся ступити на праву ногу. Вона, схоже, розпухла й почала наривати. Еге-ге! Втікач із тебе, хлопче, ніякий, подумав він із розпачем.
Чого він сидить, Лисий дуже добре знав. Чого стоять навколо й нічого не роблять мисливці, зрозуміти не міг.
Аж ось із пронизливим рипом розчинилися двері круглої споруди, і з них вийшов сивий перекособочений дід. Був він оповитий у довге біле полотно, що повністю закривало його ноги. На голові — дарма що літо — висока кучма, зшита з лисячих хвостів. У правій руці він тримав довгу ключку, на яку тяжко спирався всім тілом, коли ступав на праву ногу. Повільно й дуже поважно, хоч і з підстрибом, старий наближався до них.
Один із чоловіків боляче штрикнув Лисого списом у спину.
— Встань, коли бачиш вождя!
Хлопчик підвівся, намагаючись не ступати на праву ногу.
Старий підійшов іще ближче. Погляд у нього був недобрий, обличчя ніби подзьобане чиряками — дуже давно. Чиряки загоїлися, а ями лишилися. Немовби перекреслюючи всю цю потворність, ліву щоку перетинав червоний шрам — від скроні й до підборіддя.
Проте, незважаючи на старість і побитість, дід справляв враження дуже сильної людини. Разом із тим, він був ніби відсутній. Очі його дивилися прямо перед собою, нікого й нічого не помічаючи. Якби його метою було не подивитися на Лисого, а пройти далі, він би наступив на хлопця, мов на блощицю, навіть не помітивши.
— Доброго ранку, — Лисий вирішив, що з таким старим чоловіком він мусить привітатися перший.
— Чому в капелюсі? — густим низьким голосом тихо спитав старий.
Хтось знову штрикнув Лисого списом під потилицю. Він повільно зняв бриля. Дід йому дедалі більше не подобався. Зняти бриля — це не страшно, але чому старий не відповів на його привітання?
І тут щось сталося.
— Лисий? — як здалося хлопцеві, зі страхом у голосі спитав дід.
— Так, Лисий, — відповів хлопчик.
Старий опустив очі на його ноги й відсахнувся.
— Босий!?? — майже вигукнув він.
Бранець відчув, що навколо нього утворився порожній простір. Він не бачив, що робиться за спиною, але зрозумів, що всі чоловіки зробили один-два кроки назад.
— Лисий і босий! Лисий і босий! — настрашено зашелестіло за спиною.
В хатах навколо почали відчинятися двері, з них повиходили ще чоловіки, жінки й кілька хворобливих дітлахів. Усі вони нажахано дивилися на нього й ворушили губами. Схоже, й вони повторювали ті самі слова, неначе в них був якийсь зловісний зміст:
— Лисий і босий! Лисий і босий! Лисий і босий!
Гірше за мотузку немає нічого
Галявина, до якої вивів їх Глина, була зовсім лиса — ніби витовчена великими невідомими звірами. Втім, можливо, це так здавалося вночі.
Пес хрипів і тихо, але люто, гарчав. Знову ця клята мотузка. Та ще й такі незнайомі запахи! А головне, що серед них є й запах Лисого, якого Глина любив не менше, ніж саму Лелю. Собака відчував, що з Лисим тут сталося щось недобре. Він бачив, що люди й ці невідомі звірі з гострим запахом, який усе ще стояв у нічному повітрі, рушили звідси разом. Глина знав, у якому напрямку, але мотузка вперто не відпускала його.
А Леля затіяла сваритися з Васильком. Вона йому казала, а він не погоджувався. Вона знову казала, вже сердито — Глина страшенно не любив, коли вона так розмовляла. Тобто її він усе одно любив, але коли вона була сердита, пес почувався винним і ладен був крізь землю провалитися.
Тепер він дедалі більше дратувався на Василька. Адже зрозуміло, якщо Леля гнівається, то Василько чимось завинив. А раз так, то мусить згоріти від сорому. Так же завжди буває. От наприклад, Глина починає гніватися на бліх. Він їх кусає, щоб зрозуміли, бо вони ж тупі, блохи, до них же слова не доходять! Після цього блохам стає соромно, і вони на якийсь час перестають дратувати Глину.
І от цього собака ніяк не міг збагнути: блохи — й ті починають розуміти, якщо їх покусати. А Василько ж навіть розмовляти вміє, а Лелі не слухається.
— Годі вже! Ніч надворі! Роби, як Леля сказала! — гавкнув він хлопчикові.