Лірникові думи

Страница 2 из 17

Руданский Степан

І ідуть поважним ступом,
Співаки співають;
Перед ними плац вузенький
Люде заливають.

От пройшли, у церкву входять;
Дзвони замовчали;
І у церкві службу божу
Правити начали.

І началась служба божа,
Їдні люде входять,
Помоляться і виходять,
Другії надходять.

Аж прийшли жебрущі люде,
Хрест святий поклали
І від брами до притвори
У два ряди стали.

Бідні люди! Хто їх видів,
Серце каменіло:
Всі обшарпані, обдерті,
Аж світиться тіло.

У їдного криві руки,
Той ноги не має,
Той їдно лиш око має,
І то випливає.

Той горбатий ізігнувся,
Той старий схилився,
В того рани по всім тілі,
В того рот скривився.

Їдним словом: всяка нужда,
Яка в світі була,
Десь на себе взяла тіло
Та сюди прибула.

І так жаль, як спогадаєш,
Що ніяка сила
Тої нужди не улічить,
А їдна — могила!

За дідами край притвору
Лірник прислонився,
Уклякнув і щиро-щиро
Господу молився.

Свита вбога, но цілая.
Постоли новенькі,
І волоками привиті
Онучки біленькі.

На ремені через плечі
Ліра під полою,
І торбина коло него
З жовтою смолою.

Шмаття чисте, хоч на него
Прядяно і грубо.
Куди глянеш — хоч убогий,
А дивитись любо.

Сам старий, як голуб сивий,
Літ сімдесят буде,
Борода широка сива
Сходить аж на груди.

Чоло ясне, твар черствая,
Ще в нім краска грає,
Ніби в небі як під вечір
Сонечко згасає.

Лиш сліпий він, невидющий,
І очей не має;
І як сплили його очі,
Лиш бог їдей знає.

Коло него стоїть разом
Літ семи дівчина,
Вона старця цього водить,
Бідна сиротина.

Вона водить, із ним ходить,
Його шапку носить
І в набожних перехожих
Милосердя просить.

Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І як рідную дитину
Людяно вбирає.

На ній біла нова свитка,
Крамна спідничина,
Фартушок крамний, чорненький,
Біла сорочина.

Коралики з образочком
Шию обвивають,
І червонії кісники
Коси уплітають.

Сама мила, невеличка,
І очі сивенькі,
Коси довгії русяві,
Личенька повненькі.

* * *
Стоять діди край притвору,
Служба закінчилась,
І високая дзвіниця
Дзвонами залилась.

Вийшов архирей, поїхав.
Пани розійшлися.
Коло старців тілько прості
Люде осталися.

Осталися прості люди,
Старців обділили
І лірника запинили,
Кругом обступили.

Обступили і просили
Думу їм заграти.
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.

І взяла за руку старця
Дівчинонька мила,
І на камінь край дзвіниці
Стиха посадила.

І дід сів, настроїв ліру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
І на ліру грати.

1. ПОЧАТОК СВІТУ

І

До початку сего світа,
Ще до чоловіка,
На престолі бог великий
Жив із-перед віка.

І престолом було небо,
Невидиме нами.
І то небо в нас, хрещених,
Зветься небесами.

Під ним друге було небо,
Що зоветься раєм;
І коли воно почалось,
Того ми не знаєм.

Тілько знаєм, що в тім небі
Ангели літали
І святії пісні богу
День і ніч співали.

І Сатанаїл-архангел
Був їх старшиною
І у бога називався
Правою рукою.

Все він відав, всім він радив,
Всім розпоряджався,
І рай цілий його власним
Небом називався.

А під раєм, його небом,
Наше небо було,
Но по нему ані разу
Сонце, не мигнуло.

Лиш по нему чорні хмари
Громом розривало,
А під ними тьма стояла
Й море клекотало.

II

І задумав бог і наше
Небо освітити,
І під небом нашу землю
Грішну сотворити.

І приходить він до раю,
Взяв Сатанаїла,
І пішов під синє небо,
Де бездна кипіла.

Синє небо туманіло,
Вітри бушували,
І під небом чорні хмари,
Громи розривали.

Все чорніло і темніло ...
Аж бог появився! —
Розійшлися чорні хмари,
І грім запинився.

Засиніло небо наше,
Сонце засіяло.
Стало тихо, лиш глибоко
Море клекотало.

І зійшов господь над море-
Море утихає;
І Сатанаїла в бездну
Господь посилає.

Посилає його в бездну
Піску жменю взяти,
Щоб на морі, як на камні,
Землю збудувати.

"І як вложиш,-господь каже,-
Руку у безодню,
Скажи: беру тебе, земле,
На славу господню".

І пішов він попід море,
Ходить, розважає:
" А ну, й себе пом'яну я!
Хто теє пізнає?!"

III

І зпустився в саму бездну,
Руку опускає,
Бере землю і до бездни
Тихо промовляє:

"Ти poзкрийся, розвернися,
Темная безодне!
Беру землю в ім'я своє
І в ім'я господнє!"

І узяв; іде водою,
Жменю істискає.
Но даремная робота:
Вода все змиває!

Поки вигулькнув із моря,
Змило все подою,
І явився він до бога
З голою рукою.

"Не хитрися,— господь каже,-
Не задумуй злого!
Іди знову, тілько ім'я
Не приточуй свого!"

Пішов знову й під водою
Знов над богом кпився.
І знов з голими руками
Наверху з'явився.

І розгнівався бог сильний:
Небо задрожало,
Море вспінилось, забилось
І заклекотало.

І в минуті він іщезнув
В морі під водою.
Найшов бездну, бере землю
Правою рукою.

І говорить: "Ти розкрийся.
Темная безодне:
Беру з тебе тепер землю
Во ім'я господнє!"

І щаслива йому була
Дальняя дорога,
У минуті він з землею
Вийшов перед бога.

ІV

І взяв господь тую землю,
Ходить, розсіває.
А Сатанаїл невдячний
Думоньку гадає.

Щоб землі у бога вкрасти,
Вкрасти, заховати,
А потому в своє ім'я
Землю збудувати.

І роздумав свою думу
На взиск чи на згубу:
Тілько господь відвернувся,
Хвать землі у губу!

А бог ніби і не знає:
Решту досіває.
І розсіяв, як годиться,
І благословляє:

"Рости, рости, моя земле.
Куди зглянуть очі:
Від восхода до полудня
І до полуночі!"