Для них теж найгіршим моментом стане повернення; перед тим буде церемонія і покладення квітів, потім доторк до отієї незбагненної штуковини, прикрашеної позолотою та ручками, зупинка перед склепом, бездоганно виконана служниками похоронного бюро операція; а далі — таксі й повернення додому, вони приїдуть додому, знаючи, що день без телефонних дзвінків і клініки, без голосу Рамоса, який живить Ліліанину надію, зупиниться на місці; Альфредо запарить каву і скаже, що Почо на дачі подобається, хлопець катається на поні і грається з селянськими дітьми; Альфредо доведеться подбати про маму та Ліліану, але йому відомий у домі кожен куточок, і можна з певністю сказати, що ніч він проведе без сну на канапці в моєму кабінеті, де ми якось її поставили для Фернандито, коли той став жертвою пожежі й п'яти чарок коньяку і почав плутати карти одну з одною. Ліліана вже багато тижнів спить сама, очевидно, смертельно зморена, Альфредо не забуде дати болезаспокійливого їй і мамі; тітка Сулема наллє мансанільї[1] й липового чаю, і Ліліана помалу засне в цьому тихому будинку, де Альфредо старанно позачиняє двері, перш ніж простягтися самому й запалити сигару, чадити якою він не посміє при мамі, щоб не змусити її кашляти від диму.
Кінець кінцем так навіть краще, Ліліана з мамою не залишаться покинутими, бо цілковита самотність у даному разі ще гірша за навалу далеких родичів; на місці будуть тітка Сулема, яка завжди мешкала на верхньому поверсі, й, зрозуміло, уже згаданий Альфредо, приятель дому, в чиєму розпорядженні є ключі від квартири; попервах, мабуть, легше зносити неминучу самоту, аніж витримувати натиск обіймів і квітчастої балаканини. Альфредо намагатиметься роззосередити всіх, на хвилинку зайде й Ромео провідати маму та Ліліану, подбати про їхній сон, а тітці Сулемі дати таблетки. Певної години в темному будинку запанує тиша, порушувана лише далеким боєм церковних дзиґарів у нашому дуже тихому кварталі. Мені приємно уявляти, як це все відбуватиметься — як Ліліана, поринаючи помалу-малу в тяжкий сон без сновидінь, ворочатиметься у постелі, мов ледача кішечка, одну руку застромивши під подушку, змочену слізьми й одеколоном, а другу притиснувши до рота, достоту, наче дитина перед сном. Уявляти її так приємно, Ліліана спить, Ліліана наприкінці чорного тунелю невиразно відчуває, що сьогоднішній день скінчився, щоб дати місце завтрашньому, що світло за фіранками вже не битиме так різко в вічі, як тоді, коли тітка Сулема відкривала на постелі коробки, дістаючи звідти звалену докупи чорну одежу й вуаль із конвульсійними схлипами, останнім марним протестом проти того, що мало ще статися. Тепер світло за вікном з'явиться незвично рано, раніше за невиразні спогади-марення, що пробиваються крізь вранішню дрімоту. На самоті, відчуваючи себе справді одинокою у своєму ліжку і своїй кімнаті, цього дня, що почнеться не так, як завжди, Ліліана зможе плакати в подушку, і ніхто не прийде її втішати, даючи їй виплакатися; і лише набагато пізніше, коли зрадливий напівсон ув'язнить її в сувоях простирадла, порожнеча дня почне виповнюватися духом кави, дзвоном розсунутих штор, тіткою Сулемою, голосом Почо, що телефонуватиме з дачі, аби поділитися новинами про соняшники та поні, про сома, виловленого з великим боєм, про скіпку в руці, але це пусте, змастили йому ранку мастю, що її порадив дон Контерас,— здається, масть просто чудодійна.
Альфредо, що чекатиме на Ліліану у вітальні, з газетою в руці, скаже їй, що мама добре спала і що Рамос прийде о другій, і скаже, що пополудні вона могла б поїхати побачитися з Почо, за такої сонячної днини варто було б вискочити за місто, колись навіть можна було б і маму прихопити отак із собою, сільське повітря мало б добре на неї вплинути, а може б, ми всі залишилися там узагалі на цілий уїкенд: Почо був би такий щасливий, що вони всі з ним. Погодитись чи відмовитись означає одне й те ж саме, усі це знають і чекають на відповідь, щоб потім засісти ліниво за обід та коментування страйків на текстильних фабриках, попросити ще трохи кави, відповісти на телефонний дзвінок, бо ж раптом стало ясно, що треба ввімкнути телефон; далі телеграма від свекра, що подорожує за кордоном, гучне зіткнення автомобілів на розі, крики та посвисти десь далеко в місті, опів на третю думка поїхати з мамою та Альфредо на село, і де воно оце взялося оте тремтіння руки, з дітьми ніколи нічого не знаєш. Альфредо за кермом заспокоює, що дон Контерас запевне найкращий з усіх лікарів; далі вулички в Рамос-Мехіа і сонце ніби кипінь сиропу, аж доки вони сховалися у великих вибілених вапном кімнатах; мате[2] о п'ятій пополудні й Почо зі своєю щукою, від якої вже починає трохи тхнути, але ж така гарна, така величезна, що таки треба було помучитись, щоб витягти її з річечки, знаєш, мамо, мало не перекусила волосіні, слово честі, ось поглянь лишень, які в неї зубиська. Це все одно, що розглядати альбом із фотографіями чи дивитися кіно; образи та слова одні за одними заповнюють пустку; зараз побачите, сеньйоре, що воно таке печеня, зготована Кармен, без жиру й така смачнюща, до неї ще салат, і більше нічого не треба, у таку спеку ліпше їсти мало, принесіть-но оте-го проти комах, бо вже наближається пора комарів.
Тут Альфредо замовкає, його рука плескає Почо по плечу, ти, старий, таки справжній чемпіон з рибальства, завтра ходімо разом, тільки ж ранесенько, ану ж нам пощастить, мені розповідали тут про одного, що спіймав рибину на цілих два кілограми. Тут, на веранді, приємно, мама може, як схоче, поспати у кріслі-гойдалці, дон Контерас має рацію, рука твоя вже здорова, покажи нам, як ти гарцюєш на цьому рябому жеребчику, мамо, подивись лишень, як він галопує, мамо, а чого б і тобі не піти з нами взавтра раненько на рибу, я тебе всього навчу, ось побачиш; далі — червоне сонце і щупачки у п'ятницю, біганина Почо наввипередки з сином дона Контераса, у полудень подається яловичина, мама повагом допомагає лущити кукурудзу, щось радячи дочці Кармен з приводу її задавненого кашлю, сієста у порожніх покоях, що пахнуть літом, темрява серед куценьких простирадл, надвечір'я на веранді, гасниця, щоб відстрашувати комарів, ніколи не афішована стороннім близькість Альфредо, ця його манера бути поруч і займатися Почсі, дбати про те, щоб усе було як слід, разом із тишею включно, яку його голос ніколи не перериває в невідповідний час, з рукою, що подає склянку якогось напою, хусточку, а чи вмикає радіо, щоб можна було послухати останні вісті; страйки, Ніксон, можна було передбачати, Боже, що за країна!