Коли я приїхав до графині і побачив її блідою й розбитою, ніби після нічниць, до мене раптом повернулося особливе чуття, що дозволяє юним і великодушним серцям осягнути сенс вчинків, які здаються незначними в очах юрми, але стають злочинними перед судом шляхетної душі. І тут, мов дитина, котра, граючись і збираючи квіти, непомітно спустилася в провалля і раптом з жахом усвідомила, що не може вибратися назад, що її відокремлюють від людей неприступні схили, що вона зосталася сама серед ночі й виття диких звірів, я збагнув: між нами проліг цілий світ. ї наші душі вразив прикрий крик, ніби відлуння похмурого "Consummatum est"*, який гримить у церквах у Страсну п'ятницю, в годину смерті Спасителя. Жахливий обряд, такий моторошний для юних душ, яким релігія заступає першу любов. Усі ілюзії Анрієтти було розбито одним ударом, і серце її краялося. Невже вона, котра не відала любовних насолод, не віддавалася їхній солодкій знемозі, сьогодні здогадувалася про радощі щасливого кохання і тому відвертала від мене свій зір? Атож, вона позбавила мене світла, що шість років осявало моє життя. Мабуть, вона знала, що джерелом проміння, яке струмувало з наших очей, були наші душі, ось так ці душі проникали одна в одну, зливалися водно, знову розходилися й раділи, мов ті дві жінки, які щиро повіряли одна одній свої таємниці. Я з гіркотою відчув: не треба було приходити в цю оселю, де не знали любовних утіх, коли в тебе лице обпалене подихом жаги, що її стерти годі. Якби напередодні я дозволив леді Дадлей піти самій, якби я вернувся до Клошгурда, де Анрієтта, можливо, чекала на мене,— тоді, може... атож, може, пані де Морсоф не надумала б так непохитно зостатися мені тільки сестрою. А тепер вона докладала всіх сил, виявляючи мені прибільшену увагу, щоб остаточно ввійти в свою нову роль і ніколи не виходити з неї. За сніданком вона говорила мені милі речі, речі, як на мене, принизливі: так дбають про хворого, починаючи жаліти його.
* Звершилося! (Латин.)
— Ви вийшли на повітря дуже рано,— сказав мені граф,— і мали б нагуляти вовчий апетит, адже ви не скаржитеся на шлунок.
Ця репліка не викликала на устах у графині лукавої посмішки, як у сестри-спільниці, і я остаточно переконався, що становище моє просто кумедне. Неможливо проводити дні в Клошгурді, а ночі в Сен-Сірі. Арабелла недарма розраховувала на мою делікатність і на шляхетність пані де Морсоф. За цей безконечний день я збагнув, як важко стати другом жінки, якої ти так довго бажав. Такий перехід дуже простий, коли він підготовлений роками, але завжди болісний у молодості. Мені було соромно, я проклинав своє захоплення, мені хотілося віддати пані де Морсоф усю свою кров. Я не міг спаплюжити перед нею суперницю, бо графиня уникала розмов про неї, до того ж чорнити тепер Арабеллу було б ницістю, і я заслужив би лише зневаги великодушної Арабелли, чиє серце виявилося таким благородним. Після п'яти років звабливої близькості душевної ми не знали, про що говорити, слова не передавали наших думок, ми крилися одне перед одним з своїми муками, а колись же страждання лише міцніше зв'язували нас. Анрієтта вдавала, ніби рада і за себе, і за мене, але була дуже сумна. Хоча вона раз у раз називала себе моєю сестрою, вона не знаходила теми для розмови, і ми майже весь час ніяково мовчали. Вона ще збільшувала мою муку, давши мені зрозуміти, що вважає за Арабеллину жертву себе одну.
— Я страждаю ще більше за вас,— сказав я своїй сестрі у відповідь на зауваження, сповнене щиро жіночої іронії.
— Чому? — спитала вона тим бундючним тоном, яким говорять жінки, коли хочуть приховати свої почуття.
— Тому що я кругом грішний.
Після цього графиня стала триматися зі мною так холодно й байдуже, що зовсім мене збентежила; і от я надумався поїхати. Ввечері я попрощався з усією родиною, зібраною на терасі. Всі пішли провести мене на моріжок, де мій кінь нетерпляче бив копитом. Графиня підійшла до мене, коли я вже взявся за вуздечку.
— Пройдімося пішки по алеї,— мовила вона.
Я подав їй руку, і ми повільно спустилися в парк, ніби все ще насолоджуючись нашими узгодженими рухами; так ми дійшли до купи дерев у далекому кінці біля паркової огорожі.
— Прощавайте, мій друже! — сказала вона, схиливши голову мені на груди й оповивши шию руками.— Прощавайте, ми більше не побачимося! Бог наділив мене сумним хистом вгадувати прийдешнє. Пам'ятаєте, як я нажахалася того дня, коли ви приїхали до нас, такий молодий і гарний? Мені примарилося тоді, що ви повернулися до мене плечима, як сьогодні, коли ви покидаєте Клошгурд задля Гренадьєра. І от оце вночі я знову зазирнула в майбутнє. Друже мій, ми говоримо з вами востаннє. Може, мені пощастить ще сказати вам кілька слів, але з вами говоритиме не та, що стоїть перед вами. Смерть уже черкнула мене своїм крилом. Ви позбавляєте моїх діточок матері, заступіть же її біля них, коли мене не стане. Ви можете це зробити! Жак і Мадлена люблять вас так, ніби ви завжди мучили їх.
— Ви хочете померти! — вигукнув я злякано, дивлячись на неї, і знову побачив у її вогненних очах сухий блиск, знайомий лише тим, хто бачив його в коханої істоти, враженої цією жахливою хворобою, і схожий на блиск потемнілого срібла.— Померти! Анрієтта, я наказую тобі жити. Раніше ти вимагала від мене клятв, сьогодні я прошу у тебе лише одну: поклянись, що ти звернешся до Оріже і слухатимешся його в усьому.
— Невже ви станете супротивитися милосердю Божому? — вигукнула вона, і її вигук пролунав, як крик розпачу й обурення тим, що я не зрозумів її.
— Отже, ви недостатньо любите мене, щоб сліпо коритися в усьому, як оця жалюгідна леді?..
— Гаразд, я зроблю все, чого ти побажаєш,— відповіла вона, охоплена ревнощами, що відразу знищили ту відстань, якої вона досі дотримувалася.
— Я залишаюся тут,— сказав я, цілуючи її в очі.
Налякана цим рішенням, вона вирвалася з моїх обіймів і прихилилася до дерева; потім мерщій кинулася до замку, не озираючись; я рушив слідом, вона плакала й молилася. Вийшовши на моріжок, я взяв її руку й поштиво поцілував. Ця несподівана покора зворушила її.
— І все ж я твій,— мовив я,— бо кохаю тебе, як колись любила тебе тітка.