Лілея долини

Оноре де Бальзак

Раніше вона ніколи не кидала мене одного з чоловіком; тепер мені доводилося шукати приводу, щоб вернутися до неї. Вона сиділа з дітьми і пояснювала Жакові правила гри в триктрак.

— Ось,— мовив граф, який дуже ревнував дружину до дітей,— ось ті, ради кого вона завжди нехтує мене. Чоловіки, друже мій, завжди в програші; найцнотливіша жінка знаходить, як задовольнити свою потребу в любові і позбавити своєї прихильності чоловіка.

Вона не відповіла йому, граючись і далі з дітьми.

— Жаку,— сказав граф,— ходи сюди.

Жак зам'явся.

— Батько кличе тебе, мій хлопчику, іди до нього,— сказала мати, підштовхуючи його.

— Вона любить мене з обов'язку,— зауважив старий, який розумів своє становище.

— Пане,— відповіла графиня, проводячи рукою по волоссю Мадлени, зачесаної під вродливицю Фероньєр64,— не будьте несправедливий до безталанних жінок, їм не завжди легко дається життя, і, може, в дітях утілена материна чеснота.

— Люба моя,— заперечив граф, намагаючись бути логічним,— за вашими словами виходить, що, якби не діти, жінки не були б чеснотливі й любісінько собі кидали чоловіків.

Графиня шпарко звелася і повела Мадлену на балкон.

— Такий шлюб, мій друже,— сказав граф.— Чи не хочете ви сказати, покидаючи нас, що я не маю рації! — гукнув він їй услід, і, взявши за руку сина, наздогнав дружину, спопеляючи її поглядом.

— Навпаки, пане, ви мене злякали. Ваше міркування страшенно вразило мене,— сказала вона кволим голосом, глянувши на мене, як упіймана злочинниця,— якщо чеснота не в тому, щоб жертвувати собою задля дітей і чоловіка, то що ж тоді чеснота?

— Жер-тву-ва-ти! — вигукнув граф, вимовляючи кожен склад, нібито завдаючи удар за ударом у серце графині.— Чим же ви жертвуєте задля дітей? Чим ви жертвуєте для мене? Чим? Ким? Відповідайте! Відповідайте ж! Що тут відбувається? Що ви хочете сказати?

— Скажіть самі, пане,— відповіла вона,— що було б вам більше до вподоби: якби вас любили з послуху Богові або якби ваша дружина черпала чесноту в самій собі?

— Пані де Морсоф має рацію,— зауважив я, вступаючи в розмову, і в голосі моєму лунало хвилювання, що відгукнулося в їхніх серцях, бо я влив у них надію, яку я сам навіки втратив; я втишував їхні тривоги своєю великою скорботою, і сила моєї муки згасила їхні чвари, як левине рикання заглушує всі голоси.— Атож, вищий дар, посланий нам небом,— це здатність передавати наші чесноти тим істотам, щастя яких залежить од нас, і ми ощасливлюємо їх не з розрахунку, не з обов'язку, а лише невичерпною і добровільною любов'ю.

В Анрієттиних очах забриніли сльози.

— І якщо якась жінка спізнає інші почуття, ніж їй дозволяє суспільство, визнайте, любий графе: чим неподоланніше це почуття, тим вона доброчесніша, якщо зуміє згасити його, жертвуючи собою задля дітей і чоловіка. Звісно, цю теорію годі застосувати до мене, бо я, на жаль, показав протилежний взірець, і до вас, бо вас ніколи вона не зачепить.

Вогка й гаряча рука опустилася на мою руку й тихо стисла її.

— У вас шляхетна душа, Феліксе,— промовив граф; потім якось зворушливо оповив графиню за стан і ніжно пригорнув до себе, кажучи: — Пробачте, люба, бідолашного хворого діда, який хоче, щоб його кохали більше, ніж він того заслуговує.

— Деякі серця — сама великодушність,— відповіла вона, схиляючи голову на плече графові, який прийняв її слова на свій карб.

Це непорозуміння збентежило графиню, вона затрепетала, гребінець випав з її волосся, коси розпустилися, обличчя поблідло; відчувши, як графиня мліє, граф скрикнув, підхопив її на руки, як дівчинку, і відніс на канапу в салон. Ми поставали кругом. Анрієтта все ще тримала мене за руку, ніби кажучи, що тільки ми двоє знаємо таємничий сенс цієї сцени, поглянути, такої простої, але нестерпної для неї.

— Я завинила,— тихо сказала вона мені, коли граф пішов, аби принести їй склянку води, настояної на апельсиновому цвіту,— я дуже завинила перед вами, бо хотіла довести вас до розпачу замість бути поблажливою. Любий мій, ви напрочуд добрий, я одна можу це оцінити. Я знаю, буває доброта, навіяна жагою. Чоловіки можуть бути добрі з різних причин: через погорду, захоплення, з розрахунку, з душевної ліні; а ви, друже мій, виявили щойно безмежну доброту.

— Якщо це так,— сказав я,— то знайте: все, що в мені ще хорошого, це од вас. Хіба ви забули, що я ваш витвір?

— Цих слів досить, щоб ущасливити жінку,— відповіла вона; у цю мить вернувся граф.— Мені краще,— промовила вона, підводячись,— тепер я потребую свіжого повітря.

Ми спустилися на терасу, овіяну духом розквітлих акацій. Вона сперлася на мою праву руку, тулячи її до серця, і віддалася сумним думкам, але, за її словами, вона кохалася в цьому сумі. Їй, мабуть, хотілося зостатися зі мною наодинці, але її чиста уява, вільна від жіночого лукавства, не знаходила приводу, щоб відіслати дітей і чоловіка; і ми гомоніли про всяку всячину, поки вона сушила собі голову, як би урвати кілька хвилин, аби вилити переді мною свою душу.

— Я так давно не каталася в колясці! — сказала вона нарешті, милуючись на красу тихого вечора.— Пане де Морсоф, веліть подати екіпаж, мені хочеться покататися.

Вона знала, що до вечірньої молитви побалакати нам не пощастить і боялася, що потім граф гратиме в триктрак. Вона могла б побути зі мною на зігрітій сонцем, запахущій терасі, коли чоловік ляже спати; та, може, боялася лишитися наодинці зі мною під рясним шатром з листя, крізь яке просотувалося пишне місячне сяйво, і гуляти удвох уздовж балюстради, звідки розгортався широкий краєвид на долину, якою струмував Ендр. Подібно до того, як темні, мовчазні склепіння святилища заохочують до молитви, так і осяяне місяцем листя, напоєне п'янким ароматом і овіяне невиразними весняними звуками, змушує тремтіти всі струни душі і підриває волю. Природа втихомирює пристрасті у старих, але в юних серцях збуджує їх; ми це знали! Два удари в дзвона означали: настала година молитви. Графиня здригнулася.

— Анрієтто, серце, що з вами?

— Нема більше Анрієтти,— відповіла вона.— Не воскрешайте її: вона була вимоглива, примхлива; тепер ви маєте спокійного друга, чия чеснота зміцніла завдяки словам, навіяним вам згори. Ми побалакаємо про це. Не спізнюймося до молитви. Сьогодні читати її моя черга.

Другие произведения Оноре де Бальзака