Глибока зажура огорнула мене, бо видовище родинної драми краяло моє юне серце, незнайоме з суспільними виразками; так важко було, вступаючи в світ, побачити провалля, бездонне провалля, застигле мертве море. Знегоди графині будили в мені безконечні думки, і, роблячи свої перші кроки в житті, я завжди звертався до великого взірця, проти якого все інше здавалося нікчемним, дрібним. Бачачи мою тугу, подружжя де Шессель подумало, що я нещасливо закохався, і моя любов, на щастя, нічим не могла вщербити честі моєї любої, великодушної Анрієтти.
Назавтра, вступивши до вітальні, я застав там графиню саму; вона глянула на мене пильно і, подаючи мені руку, спитала:
— Виходить, мій друг невиправний? Він усе ще занадто чулий?
На її очах забриніли сльози, вона підвелася і сказала з палким благанням:
— Ніколи не пишіть мені більше в такому тоні!
Пан де Морсоф поводився зі мною ґречно. Графиня віднайшла мужність і ясність духу; проте її блідість свідчила про перенесену муку, яка стихла, але не минулася. Ввечері, коли ми гуляли по шелесткому сухому листі алеї, вона сказала мені:
— Туга безмежна, радощі мають свою міру.
Ці слова зрадили її потаємні думки; вона зіставляла свої повсякчасні страждання із скороминущими проблисками щастя.
— Не лихословте на життя,— заперечив я,— ви не знаєте кохання: воно дає раювання, яке пориває душу на небеса.
— Цитьте,— сказала вона,— я знати не хочу про кохання. Гренландський ескімос, перебравшись до Італії, не перенесе жаркого клімату! При вас я спокійна і щаслива, я кажу вам усе, що думаю, не нівечіть моєї довіри! Чому б вам не бути чеснотливим, як священик, і чарівливим, як світська людина?
— За вас я можу випити навіть чашу з цикутою,— сказав я, тулячи її руку до свого розхвильованого серця.
— Знов ви за своє! — гукнула графиня і випручала руку, ніби відчула гострий біль.— Невже ви хочете позбавити мене сумної радості, яку ви даєте мені, зціляючи дружньою рукою рани моєї душі? Не прибільшуйте ж моїх мук: вони всі вам відомі! Найважче страждати мовчазно. Якби ви були жінкою, то збагнули б, як тужить-печалиться душа, коли чоловік думає все загладити своєю увагою до тебе, але не загладжує нічого. Кілька днів він підлещуватиметься до мене, щоб спокутувати свій гріх. Досить мені захотіти тоді, і він вволить мою найсвавільнішу примху. Я гордійка, мене ображають ці солодкі речі, адже він зрікається їх того дня, коли гадає, що домігся прощення. Користуватися прихильністю свого володаря як покутою за його промахи...
— Ні, злочини! — вихопився я вперед.
— Яке страшне життя! — вела вона далі з журною посмішкою.— До того ж я не вмію добувати для себе користь з тимчасової перемоги: так лицарі ніколи не завдавали ударів подоланому суперникові. Бачити поваленим того, кого ми маємо шанувати, допомагати йому піднятися і діставати за це лише нових ударів, страждати більше, ніж він, від його приниження, спізнавати мук сумління, якщо скористаєшся своїм недовгим впливом, гайнувати сили, марнувати скарби душі в цьому недостойному герці, панувати лише тоді, коли здобуваєш смертельних ран... Ні, краще померти! Якби я була бездітна, я безвільно попливла б за водою. Але що станеться з дітьми, якщо я втрачу мужність? Я повинна жити задля них, як би не нудила світом. Ви мовите про кохання?.. Подумайте, друже, в яке пекло я скочуся, якщо дам право погорджувати собою цій людині, безжальній, як усі кволі людці? Його докорів мені не знести. Бездоганне поводження — ось моя підпора. В чесноті, любий мій хлопчику, я черпаю снагу, яка підтримує мене, і, воскреснувши, моя душа лине до Бога!
— Послухайте, люба Анрієтто, до мого від'їзду лишилося не більше тижня, і я хочу...
— Невже ви скоро покинете нас? — спитала вона, уриваючи мене.
— Але я маю довідатися, як вирішив мою долю батько. Ось уже майже три місяці...
— Днів я не рахувала,— відповіла вона, вже не приховуючи свого хвилювання.— Вона замовкла, наче збираючись з думками, потім сказала: — Ходімо пройдемося. До Фрапеля.
Анрієтта покликала графа, дітей і попросила принести шаль; потім, коли все було готово, вона, звичайно така спокійна, некваплива, раптом нервово заметушилась, як парижанка; і ми подалися гуртом з візитом, який графиня і не мусила робити. У Фрапелі вона спробувала вдавати веселу і завела розмову з пані де Шессель; на щастя, та відповідала на Анрієттині питання дуже докладно. Я побоювався, як би пан де Морсоф не почав хвалитися своєю новою каретою і запрягом, але цього разу він був дуже тактовний. Коли заговорили про розбудову Кассіна та Ретор'єра, я глянув на графа: а що як він замне таку делікатну тему, пов'язану для нього з сумними спогадами; одначе, він заходився доводити, що треба поліпшувати агрономію в окрузі, збудувати ферми з просторими та зручними приміщеннями; коротше, він хвальковито приписав собі всі жінчині проекти. Паленіючи з сорому, я подивився на графиню. Цей брак чуйності у людини, іноді досить-таки делікатної, ця дивна забудькуватість, це привласнення чужих ідей, проти яких сам граф так гостро протестував, ця самовпевненість ошелешили мене.
І коли пан де Шессель спитав у нього:
— Чи ж сподіваєтесь ви повернути свої витрати?
— Повернути, та ще сторицею! — переконано заявив граф.
Такі різкі перепади настрою можна було пояснити лише одним словом: божевілля. Анрієтта, ця ангельська душа, сяяла. Хіба граф не здавався в цю хвилю людиною при здоровому розумі, дбайливим господарем, чудовим агрономом? І вона з усмішкою пестила по голівці Жака, щаслива за себе, щаслива за свого сина. Яка блазенська кумедія, яка безглузда драма! Ця сцена вразила мене без міри. Згодом, коли піднялася завіса, що приховувала од мене життєві підмостки, скільки я побачив інших Морсофів; тільки у цих Морсофів не було ні проблисків графової щирості, ні побожності. Що за дивна і зла сила незмінно поєднує шаленця з ангелом, щирого відданого чоловіка з плюгавою жінкою, коротуна з тичкою, страховисько з гарним шляхетним створінням, величну Хуану42 з капітаном Діаром, чию історію ви чули в Бордо, пані де Босеан з таким собі Ажудою, пані д'Еглемон з її чоловіком, маркіза д'Еспара з його дружиною? Признаюся, я довго мізкував над загадкою цього дивного явища. Я порпався не в одній таємниці, я відкрив значення деяких природних законів, сенс деяких божественних ієрогліфів, але перед цією загадкою я гублюся, я все ще обдумую її, ніби розв'язую індійську головоломку, чия символічна побудова відома лише браминам. Тут надто ясно панує дух зла, але я не смію винуватити Бога. Хто розважається, створюючи таку безвихідь? Невже має слушність Анрієтта зі своїм Недовідомим Філософом? Невже їхній містицизм відкриває загальний сенс життя людського?