— Невже ви позбавлені честолюбства? — гостро кинула мені якось герцогиня за обідом.
— Ласкава пані,— відповів я, глянувши на неї поважно,— я відчуваю в собі досить сили, щоб завоювати світ, але мені всього двадцять один рік, і я сам як перст.
Вона здивовано глянула на дочку, бо помислила, ніби графиня пригашує в мені всяке честолюбство, аби утримати біля себе. Перебування герцогині де Ленонкур у Клошгурді псувало мені життя: я повсякчас відчував себе скованим. Графиня просила мене шануватися, вона лякалася всього, навіть тихо кинутого слова, і, щоб їй догодити, я мусив весь час ходити в личині. Надійшов довгожданий четвер, то був виснажливий день, коли все робилося церемонно, один із днів, ненависних коханцям, які призвичаїлися до вольниці буднів, коли їхній стілець стоїть на своєму місці, а господиня така уважна до них. Нарешті герцогиня полетіла тішитися придворною пишнотою, і в Клошгурді все вернулося на свої місця.
Після моєї дрібної сутички з графом я утвердився в Клошгурді ще міцніше; я міг з'явитися там о будь-якій порі, не викликаючи ані найменшої підозри. Приборкавши свої пориви, я непомітно, немов повій, що обповив тростинку, захопив прекрасну душу Анрієтти, і переді мною відкрився чарівний світ поділеного почуття. З кожною годиною, кожною хвилиною наш духовний союз, заснований на цілковитій довірі, робився тіснішим; ми ставилися одне до одного по-різному: графиня оточила мене ніжною опікою, чистою материнською любов'ю, моя ж любов, непорочна біля неї, ставала далеко від неї непогамовна і жагуча, як розпечене до білого жару залізо; я кохав її двоїстою любов'ю; іноді мене прошивали гострі стріли бажання, іноді ж вони летіли до неба й губилися в безкрайніх повітряних обширах. Якщо ви спитаєте мене, як міг я в мої літа, попри свою палку жагу, снувати злудні мрії про платонічне кохання, я відповім вам, що я ще не був цілком мужчиною і до того ж не хотів мучити цю жінку, адже вона все потерпала за долю дітей, все чекала на гнівний спалах графа: коли її не допікали болячки Жака та Мадлени, ударів їй завдавав чоловік, а коли він випадком давав їй спокій, вона сиділа цілі ночі при узголів'ї хворої дитини. Надто палкий вияв почуттів потрясав усю її істоту, жага ображала її, вона прагнула чистої, високої любові, ніжної підтримки — коротко кажучи, того, що сама давала іншим. До того ж (чи треба говорити це такій щирій жінці, як ви?) становище, в якому я перебував, давало мені хвилини чарівної млості, божественної солодкості і глибокого утихомирення, яке настає після мовчазної жертви. Її чистота ушляхетнювала мене, її рідкісна самовідданість викликала пошану, а щира, глибока побожність, підкріплюючи всі інші чесноти, діяла на людей, як духовний єлей. А потім — я був молодісінький! Ще такий молоденький, що міг укласти всі свої почуття в поцілунок, яким вона зрідка дозволяла мені торкнутися своєї руки, та тільки тильного боку руки, а не долоні — та, на її думку, чутливіша. Ніколи дві душі так палко не пестили одна одну, і ніколи бажання тіла не поборювалося так мужньо і так звитяжно. Згодом до мене дійшло, яке повне було тоді моє щастя, ніякі клопоти не в'ялили мене, ніякі честолюбні мріяння не заважали бурхливій повені почуттів, яка захлюпнула моє життя. Атож, пізніше ми кохаємо жінку в жінці, натомість у першому об'єкті нашої жаги ми любимо геть усе: її діти дорогі нам, як наші власні, її дім стає нашим домом, її справи — нашими справами, її горе зворушує нас більше, ніж наш біль; нам подобається її сукня і її меблі; нам більше дошкуляє загибель її врожаю, ніж вістка про власні втрати, і ми ладні лаяти гостя, який займає наші марнички на коминку. Завдяки цій святій любові ми живемо життям іншої людини, тоді як згодом, гай-гай, ми вимагаємо в дар чуже життя, сподіваючись, що жінка збагатить свіжістю своїх почуттів нашу зубожілу пристрасть. Незабаром я став своєю людиною в цьому домі, де зазнав уперше всіх розкошів, які діють на змучене серце, як свіжа купіль на зморене тіло, і душа тріпоче від радощів, що проникають до її найпотаємніших закамарків. Вам збагнути мене важко, ви — жінка, а я мовлю про щастя, яке ви даєте, ніколи не дістаючи натомість такого самого раювання. Тільки чоловікові знайома вишукана втіха, якої зазнаєш у чужому домі, почуваючи себе улюбленцем господині, осереддям її таємної любові: пси не валують, коли ти проходиш, челядь знає не менше від собак твої потаємні права, діти, ще нелукаві серцем, угадують, що їхня частка любові ніколи не вмалиться, а твоя поява благодійно впливає на світло їхнього життя; і от з притаманною їм чуйністю вони то лащаться до тебе, то, люблячи, мучать тебе, ніби маленькі тирани; вони бувають напрочуд тямущі і робляться твоїми невинними спільниками; вони підкрадаються навшпиньки, посміхаються тобі й нечутно зникають. Кожний силкується тобі догодити, кожен тебе любить і радіє твоєму приходу.
Справжнє почуття скидається на прегарну квітку, яка особливо бере на себе очі, коли вона виросте на безплідному грунті. Та якщо я й дістав переваги, ввійшовши в життя цієї родини, де я знайшов споріднені мені душі, то у мене з'явилися й нові обов'язки. Досі пан де Морсоф соромився мене, я помітив лише окремі його вади, та незабаром я пізнав усю його натуру на своїй шкурі; тоді я переконався, яка шляхетна й милосерда була графиня, розповідаючи мені про свої щоденні сутички. Я пізнав, яка нестерпна графова вдача, бо став свідком його вічних бешкетів через дріб'язок, його скарг на уявні болячки, його вічного невдоволення, яке отруювало клошгурдське життя, його намагання виявляти своє самодурство, шукати нових жертв. Коли ми гуляли вечорами, він сам обирав дорогу; але хоч би куди ми пішли, він завжди дратувався і, вернувшись додому, лаяв на всі заставки інших: це графиня завинила, що він так зморився, це вона потягла його проти волі туди, куди йти йому не хотілося; забувши, що гуляти нас повів він сам, граф нарікав, що пані де Морсоф командує ним у всьому, навіть у дрібницях, що він людина підневільна, безправна, що він ніхто в домі. Якщо дружина зустрічала його гострі слова мовчанкою, він сердився, відчуваючи, що влада його не така вже й безмежна, і питав уїдливо: