Лілея долини

Страница 22 из 80

Оноре де Бальзак

— Що з вами? — спитала Анрієтта, коли ми пройшли кілька кроків у мовчанці, якої я не смів порушити.— Ваше серце так б'ється...

— Я довідався про щасливі зміни в вашому житті,— відповів я.— І ось тепер я потерпаю, як і всі, хто любить беззастережно. Скажіть, ваша пишнота не пошкодить нашій дружбі?

— Як? — перепитала вона.— Отакої! Якщо вам ще спаде в голову така думка, я навіть не зневажатиму вас, я просто забуду про ваше існування.

Я подивився на графиню з таким захватом, що він не міг не передатися їй.

— Ми скористалися лише правом, даним нам законами, яких ми не вимагали і не видавали,— сказала вона,— але прошаками або жмикрутами зроду ми не були і не будемо. Зрештою,— вела вона далі,— вам відомо, що ми з паном де Морсофом не можемо покинути Клошгурда. За моєю радою пан де Морсоф відмовився від посади командира лейб-гвардії. Досить того, що мій батько дістав придворну посаду. Наша вимушена безкорисливість,— додала вона з гіркою посмішкою,— стала в пригоді Жакові. Король, при особі якого служить батько, сказав йому вельми ласкаво, що перенесе на онука відзнаку, відхилену паном де Морсофом. Виховання Жака стало нашим головним клопотом, і треба поважно подумати про нього, адже юнак представлятиме обидва доми: Ленонкурів та Морсофів. На ньому зосереджене тепер усе моє честолюбство, і клопотів у мене побільшало. Жак не тільки має жити, але й бути гідним свого імені, що накладає на мене дві суперечливі повинності. Досі я сама давала уроки Жакові, пристосовуючи заняття до його сили, тепер йому потрібний вихователь, а де знайти путящу людину? Потім, згодом, чия дружня рука вбереже його в цьому страшному Парижі, де все загрожує погибеллю для душі і для тіла? Серце моє,— промовила вона схвильовано,— дивлячись на ваше чоло і на ваші очі, всякий угадає у вас людину з породи орлів, якій випало жити в вишніх сферах. Розгорніть же крила й летіть: я хочу, щоб ви стали згодом хрещеним батьком мого любого хлопчика. їдьте до Парижа: якщо ви не дістанете допомоги від брата чи батька, моя родина не відмовить вам у підтримці; матуся обдарована діяльним розумом і, звичайно, матиме вагу у товаристві. Скористайтесь нашим впливом! Тоді вам не бракуватиме ні підпори, ні порад на обраному вами полі! Киньте ж надмір своїх сил на вдоволення шляхетного честолюбства.

— Розумію,— урвав я її,— честолюбство, як на вас, має стати моєю єдиною пристрастю. Але я все одно цілком належатиму вам. Ні, я не хочу, щоб моя розважливість у Клошгурді дістала віддяку в Парижі. Од вас я прийму усе, але од інших мені не треба нічого!

— Хлоп'яцтво! — прошепотіла вона, а все ж задоволена усмішка майнула на її устах.

— Зрештою, я зробив уже свій вибір. Міркуючи про наше становище, я знайшов спосіб пов'язати себе з вами найміцнішими путами.

Вона ледь здригнулася і, пристанувши, глянула мені в живі очі.

— Що ви хочете сказати? — спитала вона, підзиваючи дітей, тоді як інші дві пари пішли вперед.

— Скажіть мені по щирості, як ви хочете, щоб я любив вас?

— Як любила мене тітка: я передала вам її права, дозволивши називати мене тим самим іменням, що й вона.

— Отож я любитиму вас без надії, самозабутньо. Так, я зроблю для вас те, що інші роблять для Господа Бога. Хіба ви самі не бажали цього? Я вступлю в семінарію, вийду звідти священиком і виховуватиму Жака. Ваш син стане ніби моїм другим "я": політичні ідеї, енергію, думку, терплячість — я все передам йому. Отже, я зостануся коло вас, і про мою любов ніхто не запідозрить — релігія убезпечить її: так кришталевий ковпак оберігає срібну постать Божої Матері. Вам не треба буде боятися поривів жаги, яка іноді охоплює чоловіка, я теж піддався їй колись. Моє серце згорить у цій пожежі, зате я любитиму вас любов'ю, очищеною від спокус земних.

Вона зблідла і відповіла переривчастим голосом:

— Феліксе, не накладайте на себе ланцюгів, які будуть завадою вашому щастю. Я умру з горя, якщо стану причиною такого самогубства. Подумайте, дитино моя, хіба нещасливе кохання — покликання? Спершу узнайте життя, а вже потім судіть про нього. Я так хочу, я так велю. Не зв'язуйте себе ні з церквою, ні з жінкою, не зв'язуйте себе ніякими путами, чуєте? Я забороняю вам це! Лишайтеся вільним. Вам двадцять один рік. Ви ще не знаєте, що прийдешнє для вас готує. Боже милосердний! Невже я у вас помилилася? Я думала, що двох місяців досить, аби зрозуміти деякі душі.

— На що ви надіялися для мене? — спитав я, і в моїх очах сяйнули блискавки.

— Друже мій, прийміть мою допомогу, вибийтеся, доробіться багатства, і ви узнаєте, яку надію я плекаю. А зрештою,— додала вона, ніби зраджуючи несамохіть таємницю,— ніколи не покидайте Мадлену, чию руку ви тримаєте в цю хвилину.

Вона сказала мені на вухо ці слова, які доводили, як дуже вона дбала про мою майбутність.

— Мадлену? — перепитав я.— Нізащо!

Запала мовчанка, за якою крилася ціла буря почуттів. Нас пойняло те глибоке сум'яття, яке залишає в душі незатертий слід. Та от ми дійшли до дерев'яних воріт, що вели до парку Фрапеля; мені здається, я і зараз бачу перед собою серед високої трави і колючого чагарника їхні спорохнілі, замшілі стовпи, обвиті плющем.

Нараз думка про можливу графову смерть майнула мені в голові.

— Розумію вас! — вигукнув я.

— Нарешті,— відповіла Анрієтта, і з тону її я здогадався, що приписав їй думку, яка ніколи в неї не закрадеться.

Така чистота помислів викликала в мене сльози зворушення, але скільки гіркоти надав їм егоїзм кохання! Я зрозумів, що Анрієтта не так уже й кохає мене, інакше вона бажала б віднайти волю. Доти, доки кохання боїться гріха, воно має межі, а кохання мусить бути безмежне. Моє серце тоскно стислося.

"Вона не кохає мене!" — подумав я.

І, бажаючи приховати те, що коїться в моїй душі, я нахилився й поцілував Мадлену в голову.

— Я боюся вашої матінки,— сказав я графині, аби підтримати розмову.

— Я теж! — вигукнула вона з дитячою безпосередністю. — Але не забудьте одного: завше величайте її герцогинею і звертайтеся до неї в третій особі. Теперішня молодь одвикла від тих форм ґречності, але ви повинні дотримуватися їх, робіть це задля мене, прошу вас. А зрештою, шанувати жінку будь-якого віку і беззастережно визнавати суспільну ієрархію — ознака вихованості! Хіба честь-хвала, яку ми даємо людям, поставленим вище за нас, не гарантія пошани і нашої гідності? У суспільстві все тісно переплетено. Кардинал Роверський та Рафаель з Урбіно34 тішилися колись однаковою шаною. У школах вас вигодували молоком Революції, і це, звісно, відбилося на ваших політичних поглядах; але ви узнаєте з роками, що кепсько засвоєні засади свободи не годні дати щастя народам. Здоровий глузд селянки підказує мені передусім, що суспільство стоїть лише на ієрархії, а вже потім я починаю міркувати як уроджена де Ленонкур про аристократію, про те, що вона собою становить і чим має бути. У вашому віці пора зробити вибір і зробити все правильно! Лишайтеся ж на боці тих, до кого ви належите. Тим паче,— додала вона, сміючись,— що вони зараз при кермі.