Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді. Давні думки знов окрили їх голови, давні надії заворушилися в душах... А може, панич віддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що ті мудрі та розумні вправителі тільки до шкоди та розору доводять, то, може, і відгукнеться на їх давнє жадання... От і сього року — скільки-то добра пропало? А через віщо? Через недогляд, через вигадки мудрих — дуже вже, бач, перемудрили... Що не кажи, а не панське діло біля землі ходити: й клопоту багато, та й утрати не мало. Саме краще: віддай людям та готові грошики бери.
Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись між собою.
— Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо — хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в його тільки й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай на тій, коли вже хіть е, його німець господарює, а сією нам поступиться. Наші батьки його батькові вірно служили, то невже ж він не зглянеться на наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати? — так гомоніли одрадяни поміж собою, гноблячи надію в серці про оренду.
Ось одного дня опівдні хтось ще здалеку запримітив, що ридван котить в Одраду шестериком.
— То він, він! То його сам бог до нас засилає! — мовили одрадяни й виставилися в дві лаві по вулиці.
Ось показався шестерик і в Одраді, несучи за собою здоровенний ридван. Вікна в ньому зачинені, та ще й фартушинами завішано; високі, мов верстви, коні важко топають; у них селезні грають та калюка з-під коліс розкидається на .всі боки. Ось вони вбігли у вулицю. Тісна вулиця задля шестерика; коні одно до другого туляться, щоб не зачепитися об тин. Одрадяни поступилися в дворі, шапки скидають, низько вклоняються... Та їх ридван не примічає — котить собі з затуленими вікнами; один тільки кучер вигукує: "Ну, дияволи!" — та докупи зводить коней. Шестерик не забарився промчатись селом і повернув у панський двір.
—— Махнемо через яр навперейми! декілька з молодих кинулися бігти.
— Постойте, постойте! — загукали на них старші. — Бачите — у вікнах нікого не видко й шибки затулено. Видно, спить панич. Виморився за дорогу та й заснув. Нічого сьогодні його турбувати, хай назавтра.
Назавтра — ще ні світ ні зоря, а вже по Одраді ходить гомін від двору до двору: кому йти? як доступитися?
— Та кому ж найзручніше, як не хрещеній матері? — хтось пораяв. — Хай старшу вона піде, понесе буханця, з приїздом привітає, замовить і за нас слово, вивідає — як там... А тоді вже й ми за нею доступимося.
— А справді, що так! — загукали всі й мерщій майнули усім гуртом до Марини.
Марина тільки що встала й не вмивалася; очі в неї заспані, волосся розкуйдане.
— До тебе, Марино, з проханням! Запоможи горю! — загомоніли.
— Якому? Що за рада? — питає Марина.
— Йди до двору. Доступися до панича, тобі до нього вільніш доступитися. Все ж, бач, хрещена мати; тебе не прожене. Иди, замов за нас добре слово, не дай живцем пропасти. Попроси його, хай віддасть нам Одраду в оренду...
— Як я піду туди? Як доступлюся до нього, коли в мене сорочка драна, одежа лихая? — замовила гірко Марина.
— От ще що вигадай! Иди так, покажись такою... Дрантям та латтям скоріш уразиш панські очі.
— Не піду я туди старчихою, не піду! — одрубала рішуче Марина.
Громада задумалася. "От ти й знай! Що ж тепер робити?" — дехто загомонів.
— Хіба на всьому селі не знайдеться ні в кого доброї сорочки або плахти залежаної? — гукнув хтось.
— А справді! Біжи, в кого є, та мчи мерщій! — загукали одрадяни й повернулися до Марини:
— Не турбуйся, Марино, одежею. Нарядимо тебе, як грапиню! Тільки й ти нас уваж.
Назносили Марині одежі — той те дає, другий друге тиче.
— Мою, Марино, надягай! Нехай хоч моя одежа панича побачить, — каже один.
— Бери мою! Моя буде краща, — перебиває другий.
— А моя новіша! — гукає третій.
Юртуються одрадяни... Й сміх, і лихо!
Умилася Марина, причепурилася, нарядилася... Де її й старість ділася, де й краса взялася! Хоч і знівечена лихом, протоптана голодними злиднями, отже як прикрила Марина ті злидні доброго одежею та вишарувала лице холодною водою, то воно в неї так і зашарілося, краскою грає, зовсім молодою Марина виглядає!..
— Гляди, Марино, щоб ще, бува, в тебе німець не закохався! Та вузлувата тварюка так і стріляє очима,
як побачить що красне! — регочуть одні, а другі радять:
— Знаєш що, Марино?.. Наряджай і дочку, та йдіть разом. Покажися, як там кажуть, личком! Вона в тебе така, що не стид показатися. Та воно ж, здається, й зрідні трохи — зразу в вічі кинеться. Кров — не вода!..
Нарядила Марина й Килину. Як квітка та поміж травою, так червоніє Килина в новому уборі. Личко в неї хоч і замліле, та біле; очі, як зорі, грають; над очима гарні бровенята дугами послалися, мов бархатні рямця зверху ясні очі оточили, товста коса аж за пояс сягає. А вбори мов по заказу прийшлись на Килину: синя керсетка так і обхопила широкі плечі, високі груди; червона крайка впилася в тонкий та гнучкий стан, а червчата плахта, мов пук квіток, облягла кругом неї. Як наділа ще Килина черевички-сап'янці — картина, а не людина! Усі дивувалися на неї.
— Що то воно значить панського роду та благородного коліна! — дивувалися люди, а найбільш усіх Марина. Вона на Килині добачала своє давнє, згадала про свої молоді літа та аж заплакала.
— І красу, і здоров'я бог дав, та щастя не вгадав! — плакалась Марина.
— Годі, Марино, не плач, — потішали люди. — Не мути краси своєї. Воно так кожному на світі: те є, другого не достає; одного й багато, а другого ніяк це запобіжиш... Збирайся у двір, пора вже!
Провели Марину трохи не до самого двору, а як Марина ввійшла у двір, чоловіки поприсідали в ярку дожидати: коли Марина буде назад повертати й чим-то їх порадує. Ждуть-пождуть — Мариям немає; уже й сонце високо підбилася, уже й ма обідню йору повертає, а Марина не показується.
— Наша, браття, взяла! Видно, Марину, як поважну гостю прийняли — бач, і досі не вертаетаься. То-то розживемося! — радіють одрадяни.
— А що, як Марина нас змилить? — обізвався хтось.