— Еге, довго ж ти, дівко, з нашими парубками гуляєш! Уже б давно пора учиняти, а тебе все немає.
Докір той гірше ножа мені у серце вгородився...
Оже я стерпіла, змовчала; тільки думаю собі: "Усі ви однакові, бачу! Усім вам зависно, коли наймичка одну годину прогуляє... прокляті!., прокляті!.." Сльози так і душать мене.
А господиня побачила, що я мовчу, не обзиваюся до неї, та знову мені:
— Не думай, Варко, що я тобі се з серця кажу, я так, жартую. Тільки бережися, дочко. Ти ще не знаєш наших халамидників, які вони. Він з тобою і день, і ніч буде стояти, поки з ума не зведе, а там і кине. Ти не бий на те, що вони у такому красному ходять, а не стоять вони слова доброго!
Се вона мене так умовляє, а я стою біля діжі, учиняю та думаю: "У, чортова господарська натура! Їй заздро, коли наймит або наймичка надіне не буденне, а празникове. Увесь світ зажерли б, прокляті, та ще б мало!"
Розсердилася я тоді на свою господиню. Уперше побачила, яка вона зла: що як багатий та так ходить, то й добре, а як бідний наймит у празниковій одежі, то вже й чортзна-що.
Полягали спати. Усі поснули, тільки я — ні. Мені він усе з ума не сходить, все перед очима — хороший та красний, як сонце, любий, як щастя, — усміхається... Як загадаєшся отак об йому, то і господиня, мов сова, лізе в очі... Так мов жалібно мовить-стогне, а все дивиться хижо, як сова... "Проклята! — думаю я. — І чого ти лізеш на думку з своїм хижим поглядом?.." Та й уриюся в подушки, щоб хоч заснути...
На другий вечір уп'ять його бачила, на третій — теж; і так кожного вечора. А тут уже й свято не за горами — рік мені виходить.
— А що ж, Варко, — пита мене хазяйка, — чи, може, де краще місце вишукала?
— Ні вже, — кажу, — я до вас привикла, а ви до мене, то краще зостануся.
Зосталася я. За гроші, що вислужила, купила перед празником плахту, запаску, купила хустку шовкову, чоботи-сап'янці; хотіла скриню купити, та раз — дорого, а вдруге — нігде постановити; так я й останні три карбованці господині дала до схову.
От і свято прийшло, Великдень. Вимилась, вичесалась я, убралася — як та маківка серед огороду. Пішла до церкви, його бачила, христосалась... Та як любо христосаться з ним!
Після обід хазяйка каже:
— Ти б, може, Варко, у село пішла, дядька, дядину одвідала.
— Що я там у їх не бачила? — аж скрикнула.
Та не в село пішла, а на вигін за місто гуляти. Приходжу — і він там, стоїть, горіхи луска; попрохала я — дав і мені... Далі ми співали, на колисці гойдалися, весело так, весело прогуляли. Уже пізно одвів він мене додому.
Так, за гулянками, незчулася, коли й празники минули, почалися будні; знову робота — пекти, вчиняти. То я, бувало, стою біля діжі, учиняю, а думка за ним усюди ганяє, коло його голубкою в'ється. А одробила своє, то зараз і з хати, уже й за ворітьми, а тут і він приходить. Та так кожного вечора. Коли дощ або робота пильна не дасть нам побачитись, то журби не обберешся; ходиш, як курчат погубила, як рідного батька втеряла.
Так прийшла і Зелена неділя, уквітчала землю квітом, дерево — листом. Пахуче так усюди, зелено, тепленько, гарно!
— Не хочу я у хаті спати, — кажу господині, — душно мені: буду у комірчині лягати.
— Як хочеш, дочко, — одмовила вона, — твоє діло, ти сама себе знаєш.
Вона вже помітила, та так і натякала; а мені її натякання гірше огню пече, як тупим ножем по душі ріже. Що ти зробиш? Кляла я в душі усякого хазяїна і свою безталанну долю, що примусила мене наймичкувати.
Почала я спати у коморі, почав і він ходити до мене. І скільки-то тих нічок літніх, невеликих провела я з ним, дивлячись у його карі очі, пригортаючи до свого серця? Бувало, таке мені здавалося, буцім я літала по широкому світу, билася крильцями у синє небо... І так мені легко, так весело, що я забувала про все на світі, — не забувала тільки, що він біля мене, обнімала-пригортала його і сльозами молила-просила: "Голубе мій сивий! не згуби мене, бідну сиротину, не зведи з ума дурну, нерозумну дівчину!.. У мене ж — ні батька, ні неньки; одна тільки ти порада всьогосвітняя!.. Не насмійся ж надо мною, молодою!.." А він припадав до мого лона та втішав: "Не бійся, Варочко, не бійсь, голубочко! Нащо мені тебе з ума зводити, коли я мушу тебе за себе взяти, з тобою свою долю й недолю зв'язати?.."
І я вірила йому — вірила, поки...
Поникла весела голова моя, обняв душу сум, на серце як кам'яна гора налягла. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над моєю головою і, як мара, як заводи пугачеві, вставав уночі й будив мене серед кріпкого сну... Я кидалась-жахалася... А йому все віру давала... Ні, не покине він мене: він так пригортає, божиться так, що тільки діжде осені — зараз і побереться зо мною.
Одного разу попрохав він у мене карбованця.
— Трапляється, — каже, — купити шовкову хустку на шию; грошей нема, а хазяїн не дає.
Взяла я у господині свого заробленого, дала йому. Через тиждень знову просить — взяла я і другого, дала... Так третього, четвертого, п'ятого.
Коли чую... Чи повірила б я, коли б другі те казали? Здається, як звірюка кинулася б на того, хто таке сказав, і видрала з лоба очі... А то ж самій почути?!
Була пора вже під осінь. Мені так нудно чогось, тяжко... Сонце якраз над головою стоїть, пече; дощу давно вже не було; курява усе місто криє, як хмара, не дає дихати вільно. Була неділя. Піду, думаю, хоч на вигін проходжуся та його, може, побачу, бо вже третій вечір, як не приходив.
Іду собі помалу... Он уже й вигін передо мною зеленіє, і млини стоять з поламаними крилами, сумують... он і майдан, де ми на вулицю збираємося. Минула я це все та йду до свого найлюбішого млина. Він аж на краї стоїть, на горі; за ним, як на долоні, місто все, а вперед, скільки оком скинеш — нив'я... там йолові, там чорні, там зелені, аж голубі, там білі, як молоко. Любо так відтіля дивитися, я й пішла. Не доходячи ще, почула голос Василів. Мені так радісно стало; мала злякати його, а далі подумала: ні, краще підкрадуся, подивлюся, що він робить, з ким балакає.
Тихо підходжу під млин. Дивлюся — сидить він з якимсь парубком; перед ними пляшка горілки стоїть, півкавуна лежить і хліба шматок. Обидва п'яні-п'яні!..