— Гетьте! — сором'язливо одмовляю я йому. — Не лізьте-бо, бо як господиня побачуть, то будуть лаяти.
— А ти хіба служиш? — питає мене.
— Служу, — одказую.
— Відкіль же ти сама?
— З Непитайлівки...
— Як-то з Непитайлівки?..
— Так... Краще не питати.
— Чого ж так?
— Та так. Адже ж я вас не питаю, звідкіль ви самі?
— Я городянський.
— А я з села, з Лазарівки.
— З Ла-за-рів-ки! — якось провів він.
— Еге.
— Чи все ж там такі дівчата?
— Які?
— Такі, як ти, хороші!
Мені від того так якось любо стало, що я, забувши свою недавню сором'язливість: "Чого ж ви сміятися прийшли?" — кажу йому — та взяла й насунула аж на самі очі його сиву шапку.
Він підсунув шапку, пригорнув мене, вже оддув був губи, щоб поцілувати, а я, випручивши руку, як дам йому по губах, аж відлясок пішов... Скрикнув він, пустив мене; я мерщій від його у хвіртку та як зарегочуся...
— Бач, яка ти сором'язлива? — промовив він. — Постій же!
— Я й так нікуди не тікаю, — кажу йому з-за хвіртки.
— Ну-ну, постій... я до тебе ще й завтра прийду.
— А я не вийду.
— А я викличу.
— Ні, не викличете.
— Ну, там як буде, а сьогодні — прощай.
Та й пішов. Дивлюся я йому услід... Пішов, похилився... Йде собі тихо, повагом; а я стою, обперлася об тин, проводжу його очима та думаю: "За що, дурна, я його ударила? Може, він розсердився за се на мене! А певне розсердився, бо так швидко не пішов би... Дурна, дурна я! І що він зробив мені таке, що я його ударила? А сам же хороший, як картина, уродливий, як щастя!"
Та й обняв мене смуток. Довго стояла я, видивляючись на опустілу улицю... де-не-де собака перебіжить, москаль перейде та жидівський ґвалт відкілясь здалека доноситься... Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю... Уже почалося де-де світло світитися. Місто все стихало, замирало... тільки чутніше стало, як вода ревла та шуміла на греблі... Озирнулась я назад — аж і в нашій хаті світиться, знялася й тихо побрела до неї.
— Де се ти була, Варко? — пита господиня.
— Там стояла, коло хвіртки, — кажу.
Повечеряли, спати полягали. Чую я — всі сплять, аж хропуть; а мене і сон не бере. Все він перед моїми очима: скривився, насупився... яким був у той час, коли я його ударила.
"Чи не дурна я, чи не скажена? — думаю. — Що він накоїв? Чи половини б мене не стало, якби поцілував?.. Адже ж самій було б любо... а я його ударила!" Аж плач мене бере. Жду того ранку, як Бога; як на те ще й ніч така довга, немов такої довгої ще ніколи зроду не було; у кожній мов годині цілих три ночі злито... "Хоч би півні скоріше кричали — устала б та хліб завдала", — думаю.
Насилу ранку діждала. А ще ж то й день! Після, обід пішла походити на вигін. Стрівають дівчата.
— Чого се ти така стала? — аж скрикнули в один голос.
— Яка?
— Поблідла, пожовкла... очі згасли і немов курчат погубила!
— От, вигадуйте! — одмовляю їм та й повернула додому.
А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору — гульк! — аж і він виткнувся з краю улиці. Йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.
Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.
— Та не ховайся, не ховайся! — кричить. — Од мого ока ніде не заховаєшся!
Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі — лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.
— Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?
— Того, щоб не було по-вчорашньому, — кажу йому.
— Ні, сьогодні не буде так, — одказує і пильно дивиться на мене. "Чого він дивиться так на мене, — думаю собі, — невже я йому до сподоби? А певне, що так, бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд — і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого... А все любий!"
— Ти давно тут служиш? — питає.
— Уже швидко рік буде.
— Як же я тебе нігде не бачив?
— Не знаю.
— А добре тут служити, не сварлива господиня?
— Ні, пошли, Боже, й повік таку.
— Отже я думаю кидати свого хазяїна.
"Так і він служить! — трохи не скрикнула я. — Дивись — наче господарський син, а служить!" Дивно мені.
— Де ж ти у наймах? — питаю.
— Та тут у кравця... Воно б, бач, і нічого, та він п'янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: "Дай нам п'ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо", — не хоче ж. — "Ну хоч од пари плати", — і того не хоче... Покину. Стану у жида або до другого перейду.
— І багато вас у хазяїна?
— Троє нас робить.
— А діла багато?
— Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.
"Он воно як! — подумала я. — Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать".
— І хазяїн же робить? — питаю його.
— Нащо б він і держав нас, якби сам робив!
— Так він, значить, вашими руками жар загрібає?
— А ти думаєш!.. Вони всі такі!
Мені так його шкода стало... Отакий хороший, бравий — та й у наймах вік коротає!.. Щось своє, щось рідне почула я в йому; може, і в його, як у мене, ні роду, ні приплоду, та ніхто не пригорне, не привітає... Жалко його стало.
Незабаром наша розмова перейшла у жарти... Він молодий, і я молода; згадаєш що сумне — зітхнеш та й знову до веселощів. Почали одно одному квітки пришивати. Я й незчулася, як уже біля його на лавці сиділа, як він мої персні поздіймав, собі на руки понадівав... Так мені хороше з ним сидіти, жартувати; любо так, як з братом рідним.
Довго я з ним просиділа. Уже й господиня прийшла, уже й ніч на землю налягла, почали світло світити, а я все сиджу, не примічаю того нічого, балакаю та жартую — так мені з ним весело-хороше. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа.
— Ну, прощай же, — каже, — Варко! Якщо завтра тобі вільно буде, то я й завтра прийду.
— Прощай, — кажу, — Василю (його Василем звали). — І жартую до його: "Не вийду", — мовляю.
Пішов він шляхом, а я у хату. Уходжу, а господиня дивиться на мене та й каже: