Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, — він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди; в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, — і того нема!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці — то добрим словом, то розумною порадою.
— Знаєш, Петре, що тобі бракує? — раз спитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як жид обдурює хлібороба.
— А що? Кажи...
— Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тільки своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремесників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував, буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи. Чого краще? Щоб не далеко ходити — ти бачив наших рибалок?
— Ні.
— Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря, туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.
— Добре! добре!
Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, — по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі, — молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло: пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.
— Що то — сіно? — спитався хтось.
— Та то ж курінь.
Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у-землю кілках дебелів невід.
— Чи тут є хто? — відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.
Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.
— Не ходи туди. Там немає нікого. — Та ні, он щось чорніє, — сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним — другі.
В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій — жовтіло пшоно. Ген — аж у самому геть кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана; борода висипала як щітка; обличчя — одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.
— Здорові були! — привітало його товариство. Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:
— Здорові.
— Що це ви, дядьку, недужі?
— Ох! бодай не казати! — і безнадійно махнув рукою.
— ТІ То ж у вас болить?
— Та все болить…— Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки.— А найбільше руки, — передихаючи, вимовив він.— Ще хоч би не сі виразки, — і показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися.— Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече — так болить. Пальців не можна зігнути… О-ох! — Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.
Товариство з жалем дивилося на його.
— А де ж ваші?
— Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб'ється… А ви що за люди?
— Та ми з города… Вийшли погуляти, та й завернули. "Чи не можна б у вас риби добути?
— Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, — господь його знає! Колись було закинеш раз невід — насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? І на базар соромно поткнутись. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б'єшся-б'єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив — те й віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя. Ще хоч би здоровий був, а то — от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою! Вчора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то чоловік заробив… А чоловік — дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала, та з тим і додому пішла.— Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажні уста.
Товариство заметушилося, почало шептатись… Декілько срібляків упало коло чоловіка, на сіряк.
— Нащо се? — спитався той.
— Візьміть, дядьку; на ліки буде.
— Спасибі вам!
Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося — мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.
— От, і наші ідуть, — сказав чоловік.
Гомін наближався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той гомін. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік; як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.
— Що, Пилипе, не краще тобі? — спитав він недужого.
Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає де.
Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.
— Жук! — скрикнув Петро.
— Петре! — придавив Жук — і кинулись один одного обнімати, цілувати.
Рибалки, витріщившись, дивувалися, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.
— Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадане! — казав Петро.
— Отак, як бач. Рибу ловимо.
— Братця!— гукнув Петро до своїх.— Мій давній товариш — Жук.
Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.