Князі переглянулися.
— А що, це й справді так. Князь-вітець діло каже: обри погромлені, це і е вона, нагода добити їх та й позбутися біди. Згадаймо, хто плюндрував нашу землю найбільше з усіх? Вони, обрини! Хто погрожує їй і погрожуватиме? Таки вони!
— Братове! — підвівся високий і дужий Мусокій. — Князь-вітець правду сказав: то перші і найлютіші наші супостати. На них і спрямуймо свою силу. Тим паче, що в нагода. Вони колись не були содругами ромеїв, віднині й поготів не будуть ними. Знаєте, що вчинили обри сими днями з полоненими ромейськими! Витнули до ноги.
— Як то?
— Хотіли продати тим же ромеям, та в імператора чи то фіск спорожнів до краю, чи ще щось завадило, одначе відмовився купити в обрів своїх легіонерів. На лихо, ті почали мерти, уражені язвою, то каган і повелів своїм турмам: витнути всі двадцять тисяч, аби не ширили моровиці.
Йому не пиняли віри. Сиділи, приголомшені, й мовчали приголомшено, далебі, сподівалися ще чогось.
— Звідки князь знає таке?
— З вельми достовірних уст, братове. Бачив на торжищі одного з тих, що втекли від страти і тим порятували себевід смерті. Хочете, я доправлю його сюди, самі почуєте. Тим паче, що він — не ромей, із наших є, слов'янів. Княжич антський.
— Отак? Чому ж опинився серед полонених ромейських? Був воєм чи стратигом у них?
— Да ні. Студіював науки в Константинополі. Повертався до завершенні студій домів та й опинився в лабетах обринів-татей.
— Веди його сюди, — ожвавився та й подобрішав князь Лаврит. — Такий багато може знати.
XXXIII
Склавини не мали таких, як у ромеїв, городів та фортець. Жили сельбищами і норовили сідати ближче до оседку волостелина, спорудженого в зручному для оборони місці: над річковою крутопаддю або на узвишші. Кожен такий оседок мав утаємничений доступ до води і був достатньо просторий, аби в ньому вмістився при лихій годині люд прилеглих сельбищ, ба навіть їхній найнеобхідніший скарб. А ще він мав довкола надійні забудови з високими и доступними стінами, та вежі з бійницями, та ворота, що перекривали вхід. Оседки ті іменували градцями, а їхніх волостелинів або всього лиш волостелинами, або й князями, важило те, який був волостелин і як багато сельбищ могло знайти захист у його градці, коли людові погрожував супостат. Саме тому — і, мабуть, тільки тому — серед склавинів було надто багато князів, а ті з них, що мали неспокійну дачу і могли повести за собою окольний люд, коли йшло про оборону краю чи похід за Дунай, величалися велики й поважалися більше, ніж інші, окрім найстаршого, князя-вітця. Мусокій належав до великих князів та й градець-острог більший, ніж по всіх околіях, і торжище при градці, багатьом знане. На ньому завше товпився люд, не бракуємо його й того дня, як Мусокій дістав повеління Лаврита оправити збіглого з полону анта на раду князів склавиньких. Лимарі-сідельники продавали сідла, збрую, ткалі тетки барвисті, гаптовані туніки, скудельники — свої вимри: окрини, поставці, корчаги, лагвиці. Та чи не наиільше товпилося його, люду, в рядах, де продавалися посмаги, парений набіл у маленьких окринах, сир овечий, смажене там-таки, при покупцях, м'ясо. Пахощі його вивертали Світозарові нутро, і він сів далі від спокуси к гуслярів, калік перехожих. Якийсь час сидів і дослухався до їхніх пісень, до бесід-пересудів, зрештою не втрився і попрохав, аби котрийсь дав і йому заграти на гуслях
— Зугарен е? — поцікавився старший.
— Ано.
— То прошу.
Спочатку награвав лише та дослухався до голосу струн. Далі одважився і заспівав.
Пісня його була неголосна, сумовито-журлива, одначе голос добувався десь аж із глибини єства й зворушував торжкових тим, що промовляло єство. Підходили, кликані звабою, ставали й слухали.
Золотої диво-днини
Боги мудрі світ творили:
Поміж долів клали гори,
З гір річки пускали в доли;
Там лісами схили вкрили,
Там дали привілля злакам,
Твар пустили з рук щедротних
По землі гулять вольготно.
І для вищих божих цілей
Сотворить благоволіли
Рід людський, — всьому окрасу
І премудрості надію.
"Ось, — сказали тому роду, —
Чисте небо, тихі води.
Жий, плодись, твори те благо,
Для якого й світ творивсь".
І люд послухався богів,
Осів і множився завзято.
Лиш одного не взяв, затятий,
Собі до тями,
Що твар земна
Дана йому для помочі
В ділах ролейних, не для з'їжі.
Не взяв — і тим згубив себе:
Від споживаиня крові дичини
Хай і дотолі, непомітно звільна
Втрачав подобу еліта
І вабував подобу звіра.
Сам того не помічаючи, Світозар перейшов яа оповідь речитатив, натхненно и піднесено нагадував людові, яка благодать процвітала в ліпші, ніж сі, часи на долах і в горах безбрегої ойкумени — від замилуваної в світ людського і людяного Еллади до Дунаю і від Дунаю до Студеного моря, доки не возбуяло в людові звірине і не погнало той зворохоблений люд з одного кінця світу в інший. Спершу прийшли на Дунай римляни й скропили супокійно-мирну землю людською кров'ю, затим об'явилися готи, услід за готами вломилися дикими ордами гунни, нарешті наслано злою силою й обрів. Що творили ті, котрі топтали землю при Дунаї до обрів, склавини, далебі, знають. Та чи знають вони, яких сусідів замали, пустивши на Дунай обрів?
Світозар мав таку звичку: приплющував, співаючи, очі і все, що йшло від серця на струни, бачив, мов наяву.
...Доки біг купно з усіма, кому вказав путь до порятунку, не вельми доглядався. Й без того знав: поляже їх, переслідуваних не лише сторожею, а й турмою комонних, немало. Коли ж опинився в Дунаї та розглянувся, втратив і ту мізерію сили, що мав: поле при байраці, схил, що спускався до Дунаю, були устелені трупом — де рідше, де густіш, а де й зовсім густо. Та й серед тих, що досяглії ріки й шукають тепер порятунку на супротивнім березі Дунаю, немало таких, які ледве тримаються на воді, а то й зовсім неспроможні триматися. Побігли, одержимі мислю: там порятунок, а опинилися у воді, згадали: вони ж не вміють плавати! Згадали й стали волати про поміч, а то й не волаючи, зникали під водою. Бо хто допоможе таким? Дунай он який широкий, стало б сили самому порятуватися в ньому.
До болю прикро було. Це ж він повів цих людей на загибель. Це з його уст злетіли слова: "Тепер лише Дунай нас порятує!" По собі міряв.