XXXII
Гори Карпати, східні Альпи — споконвіку слов'янська земля. Як і підгір'я, як і доли, що лежать між Дунаєм і горами. Вони — їхня зелена і затишна домівка, мила серцю дідівщина. Ано, і багата, і затишна, і мила, та не вельми привільна. Тісно людові в тих горах. Підгір'я, щоправда, просторіше, доли і зовсім безмежні, багаті на землюплодоносицю, та немає життя тут людові слов'янському. Про супокій і помишляти годі. Приходили колись давно готи плюндрували поля, оббирали люд і вже обібраного змусили потіснитися в гори; пройшли гунни — і теж перемотлошили їх та погвалтували, а вже погвалтованих витіснили з долів у гори. Тепер обри об'явилися. І так без кінця-краю. Битою путтю народів нарекли їхню землю, край їхній любий та милий і змусили замислитися врештірешт, а чи не час покинути ці гори та підгір'я, коли не всім, то молодшим, тим, для кого немає тут ані поля, ані роздолля, у кого є зате сила і е, отже, спроможність добути собі іншу землю?
Може, й не зродилася б така мисль, не заяснів би намір, коли б не ті ж гвалтівники. Приходили на їхню землю і брали їх із собою в походи, на розбій до сусідів. Пішли так раз, пішли вдруге та й узвичаїлись. А звичка, як відомо, Друга натура е. Підпирала убогість, підпирав голод, тож і мусили потурати молодцям, аж поки по удостовірилпся і не стали на мислі: чом би не піти та не сісти в задунайських землях усім родом своїм? Край багатий, а ромеї іншим заклопотані — і в Африці стинаються, і персів прагнуть виперти з тих місць, де їм вигідно, і Італію силяться повернути в лоно Східної Римської імперії.
Збудилася мисль — збудилася й кров у молодців-склавинів, зібрали докупи молоду силу та й пішли за Дунай. І таки недаремно: сіли там, в Іллірику, сіли та й сидять яко твердь склавинська. їхній успіх багатьох манить. Ідуть і утверджують себе в Іллірику, хоча таких, що ходять лише на промисли, теж не бракує.
Затим і зібралися сьогодні в оседку старшого з князів склавинських — Лаврита: з промислами за Дунай аж надто зачастили, так зачастили, хоч сторожу став — не від ромеїв і не від аварів, таки від своїх, аби не правилися туди, де мізки можуть витравити.
— Ви забуваєтесь, — казав князь-вітець і гостро позирав з-під сивих брів на князів окольних земель — то на Ардагаста, то на Пірагаста, то на Мусокія, — забуваєтесь, мовлю, що біда не сама ходить, а з дітками. Мало вам було нашестя обрів? Не впевнилися ще: коби були при купі, не ходили по ромеях, земля наша не зазнала б спустошення, а відтак і лихоліття.
— Обри поплатяться ще за те, — не втримався і пригрозився суворий вдачею Пірагаст. — Ще матимуть підсмалеиі п'яти і пику в багяі, дайте час.
— Дайте час! — не менш грізно перекривив його князьвітець. — Ви мали його, та пустили через свою нетямковитість по вітру. Тра було не до ромеїв іти того літа, а тримати силу свою напоготові. І нині не про відходи слід думати, а про обрів. Чули, поламали зуби на ромеях, мусили оступитися перед ними і накивали п'ятами з Фракії. Оце й був би він, ваш час, слушна нагода піти на них та віддячити за спустошення. Так можна було б віддячити, що й зовсім не знали б, де їм сісти. А ви пішли за Дунай, на Фессалоніку націлились. Ось і маєте тепер: і Феесалоніки не взяли, і обрів не позбулися.
Князі покректували ніяково і чухали чуби.
— Хто міг знати, що вони підуть на ромеїв. Ніби ж заодно з ними, на службі в них перебувають.
Це мислив уголос Ардагаст. Мусокій, підтримуючи його,
пішов ще далі:
— Коби ми знали, що між ромеями і обрами незгода, давно зіпхнули б цих асійських зайд за Дунай.
— Отож-бо и є, —що нічо не знаємо, — показав у його бік костуром князь-вітець. — Ото й біда наша! А тра б знати, перш ніж зважуватися йти кудись, чинити щось. Певен, через тоту необізнаність свою та ще через самоправство і терпимо біду. Хто що надумав, те м робить, кому чого заманулося, того й прагне. В єдності ми жиємо чи не в єдності? Є я для вас князь-вітець чи не є ним? Паннонські слов'яни з нужди одкололися. А вас яка нужда хилить до того?
Він був не на жарт гнівний, князь Лаврит, і молодші, підвладні йому князі Склавинії мусили потупити sip ra й вмовкнути на певний час.
— Може, й так, — озвався Ардагаст, — І напевно, що так:
перш ніж іти на когось, тра знати, яку силу мав він і де та сила. Одначе й не йти ми не можемо вже, отче-князю. Одне, ті з наших, що пішли за Дунай і сіли в роиевських землях, де почувають себе твердо, просять подвоїти, а то й потроїти їхию силу нашою, а друге, наших безсилі ми тримати тутки.
— Горе землі, — підніс до неба свої старечі руки Лаврит, — горе тій землі, чиїх дітей відвідає байдужість чи зневага до неї! Боги! Таку благодать дарували ви людові, дарувавши гори сі та підгір'я! Чим завинили вони леред тими, що звуть себе синами Склавинії?
— Гори — нічим, милостивий княже. І край наш теж нічим не завинив. Вони у нас ліпі з ліпих, других таких і шукати годі. Люд чужинський є тому виною. Сам казав ие так давно: кого тільки не було тутки, і всі топтали нам груди, а купно з тим і замилуваність нашу краєм і землею. Обри чи не найбільше наглумилися над тою вамилуваністю. А тут і нагода є: ті, що живуть між іллірійців та фракійців, кличуть до себе і хваляться, між іншим, супокоєм.
— Який там супокій, гадаю, бачили і знаєте: обри пройшлися лавою по всій Фракії. А де об'являються обри, там кров і татьба найнемилосердюша.
Він був на диво упертий нині, князь Лаврит. Такий невдоволений ними і такий упертий, що Ардагастові сумнів закрався уже в серце: чи не пощастить схилити княаявітця на свій бік? А схилити тра. Та хвиля, що зродилася між воїв склавинських, її не стримати вже.
Сказав, як думав:
— То ви забороняєте похід?
— Не раджу. Якщо хочете, то й забороняю. Ромеї иобили обринів. Вони в силі зараз. Чи ви відаєте, яка то сила?
А коли то — палатійські когорти Імператора, ті, що встигли повернутися з Ірану?
— Про се можна довідатися до походу.
— То спершу довідайтесь, а потім ідіть уже до мене за згодою. І ще одне скажу вам, князі Склавинії: не туди спрямовуєте ви мислі свої. З Візантією ми раніш сусідили, сусідитимемо якось і далі. Казав уже і ще скажу: обри — ось хто супостат ваш щонайперший. Кажете, маєте силу, адатну і себе захистити, і тим, що на терені Візантії живуть, допомогти. То киньте передусім ту силу на обрів, зітріть їх з лиця землі нашої, а тоді вже про все інше думайте і дбайте. Вони погромлені є, чули? Се ж нагода з нагод. Не супостатів — соузників, може, слід шукати вам нині серед візантійців.