— Спаси біг.
— А ще велів він нам стати перед тобою й запитати: чи зголошуєшся ти, єдина спадкоємиця в роді Добритовім, сісти на стіл вітпя свого й правити нами, доки стане повнолітнім син твій. Земля не може бути без привідці, доню. Коди чуєш у собі силу і певність, сідай і пряв нами, коли ні, віче обере когось іншого. .
— Ніби ви ие правите в родах своїх? Єсть-бо віче, покликане вирішувати діла общинні, а повинність за супокій всеї землі покладено на князя Тивері.
— На привідцю Тивері покладено відповідати за супокій землі на урочний час. По тому буде всетроянське віче, покликане визначити, на кого з каязів ляже ця повинність. Дуліби воліють, щоб вона випала таїш на їхнього Князя.
Данаю обдало приском. Он воно що?1 Старійшини просять її сісти на отній стіл, а тим часом натякають: коли сядеш ти, не дулібським князям бути чільними в землі Трояновій. Ано, хто ж призначить на те жону.
— То, може, най зараз уже править дулібами хтось із воєвод дулібських?
— Хто?
Завагалася, одначе ненадовго.
— Дайте час помислити. Вже потім, помисливши, покличу і скажу.
Старійшини вклонилися й пішли. А Даная кинулася притьмом до дверей і повеліла няні-наставниці зайти до неї.
— Чули, що казали?
— Як же могла чути, коли не була там, де казалося? Тлумачила їй і тремтіла вся, казала, коли не сяде зараз иа отній стіл, то ніхто з роду Добритовото уже й не сяде на нього, і запевняла няню: то тільки для годиться нигають, насправді не хочуть, аби сідала. Що ж їй робити, коли так? Зректися та й но —всьому? А що скаже їй син, коли виросте? Домагатися отнього столу? А коли візьмуть і приколять поночі: і її, і сина?
Зачинилися в ложниці і шепталися, шептались і йойкали мало не до полудня, а в полудень наставниця Данаїна залишила-таки терем і знайшла місце та привід здибатися з кревним братом Мезаміра Келагастом.
— Ти що собі думаєш? — напустилася, — Чи тобі сумління твоє, повинність зрештою нічо не кажуть?
— А що мають казати? — весело одповів той.
— Як то що? Як то що?! Даная он якого сина народила твоєму братові, а ти не зайдеш, не поцікавишся навіть що та як.
— На те в Мезаміра є мати і є сестри зрештою.
— Умм... Мати... сестри. А ти? Чи мати з сестрами годгиі втішити младомладу вдову у її смутку, висушити такі Ічасті сльози? Покон роду нашого саме тобі велить прийти І до Данаї і стати їй утіхою замість Мезаміра, покласти край Р'беаліттям тієї младомладої жони, як і безліттю її сива. і Кедагаст видовжив з дива лик свій, та одразу ж і оскалився.
— Се що ж собі старе басиха надумала? Хоче, щоб я послюбився з Данаєю?— Ти сам зажадаєш слюбу, коли прийдеш та угледиш [яка є нвні Даная.
Сказала й пішла собі, спираючись на костур. Мовби урезонювала тим: "Подумай, отроче. Я, щоб знав, діло кажу і рЯіло не яке-небудь". Воно й правда, пощо їй здибуватись ріуао і натякати. Не інакше як мала з Данаєю бесіду або J врягледілася до розквітлої по родах Дапаї й стала на маслі: така не може лишатися без мужа-охорони. Тінь зарощів і хоті не мине її, коли залишиться сама. А з тою | тінню прийде й безліття. Ано, то вже як водиться. Де неЕнає мужа-оборони, там пнеться через поріг і обсідає жону Обида. Одначе чому наставниця саме до нього прийшла і не так заговорила? Всього лиш пригадала, що є такий поои: коли овдовіє младомлада жона, на місце усопшого чи 'гиблого мужа її має прийти його непослюблений брат і яти тоту жону під своє накриття, чи такою є воля самої иаї?
І стояв біля свого Гриваня, там, де затримала його ДанаїА наставниця, думав, і сів на Гриваня та рушив — знову умав. Відверто кажучи, йому не до слюбу зараз — не нася ще в отроцтві і не натішився привіллям, що його дає отроцтво. Та коли про слюб із Данаєю заговорила сама Даная, то чом і не піти до неї та не приглянутись, яка є нині.
"Ніби ти не був і не бачив", — нагадує сторонній голос.
"Бачити бачив, — борониться Келагаст, — та он як давно, тоді ще, як проводжала в останню путь та прощалась із Мезаміром. Чи в траурі могла затьмити ліпотою? Та й мені до її ліпоти хіба було?"
. "Ліпоту ніщо не зугарне затьмити, — знову той голос. — Ліпота завжди являє себе ліпотою".
"А от і ні. Одна вона тоді, коли прибита печаллю-осмутою, і зовсім інша, коли на серці світлий день".
"Який же він може бути світлий у Данаї-вдови?"
"У Данаї-вдови, може, й не світлий, а в Данаї-матері? Та ще в тої, що виколисала в собі мисль: у Мезаміра є брат, він не повинен лишити її з дитям малим напризволяще. Така мисль завжди уподібнюється світлій сподіванці, а де світла сподіванка, там і воскресіння. Чи жадаючим багато треба, аби піднестися духом і обернути ніч у день?
Здавалось, і не хотів думати про те, що посіяла в ньому словом-загадкою наставниця, а засів її не давав супокою весь день, не дав і тоді, як надійшла ніч. Лежав горілиць — думав про Данаю, перевертався ниць — знову думав, ба навіть чув у собі якусь тоскну потребу піти, поглянути на неї, утвердитись, чи то ж справді така, як її малює стара. Далебі, й не заснув би тієї ночі, коли б не став-таки на думці: чом і не піти та не поглянути на Данаю, коли того хоче сама Даная?
Він не належав до тих, що чують у собі сум'яття, зважуючись на неузвичаене чи й сороміцьке діло. Ото лишень і вагань було: слухатись чи не слухатися наставниці, іти чи не йти до Данаї. Коли надумав: піду, не став дошукуватися вагомої причини, вихопився на Гриваня й подався до теремка, що його обсідала у Волині спадкоємиця княжого столу. А все ж, як прибув до Данаї та спинився перед Данаєю, не міг не піддатися підспудній силі сум'яття: жона та справді постала перед ним такою, якої не видів досі та й не сподівався видіти. Худе та довге колись дівча, ото тільки й звабне тим, що мало ліпше, ніж у інших, вбрання та ще великі сині очі, довгі й пушисті коси, котрі оповивали всю її, надто на ігрищах, — видавалося тепер дивом, спроможним не лише вразити, а й позбавити тями. Гаптована шовком туніка з барвистої заморської паволоки щільно лежала на в міру розповнілому й від того до осліпу витонченому стані, а по-молодечому веселі і задерикуваті колись очі, навпаки, світили лагідною тишею, вид її, —трішки зболений, вішки зачудований, був і ліпим та милим, і якимсь зніжев-просвітленим, ніби опроміненим зсередини. — . Кликала, Данає? — завважив нарешті, що мовчить Ідовго, і похопився з словом, а вже як виголосив йото, іагнув: сказав не те, що слід, — Даная із зболено-зачудовам стала раптом сполохано-зніченою. Тиха замрія в очах іінилася іскорками ляку, ба навіть справжнього перепукення, а блідий і зніжений вид її покрився свідком жіочої цноти — червінню.