— Воспряньте духом, люди! Світлий день настав: рать втікицька повертається з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою повертається домів!
Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вість до околій, і з тих околій став з'їздитися до стольного Дитинця люд — жони і діти, ті, хто послав па січу із супостатом мужів, і ті, кому не було кого слати. Бо се неабиякі вісті і втіха теж неабияка: рать повертається, і не поганьблена — осяяна славою. Не думали про те, чи всі повертаються, кого жде світлий день, а кого — чорна осмута. Громадились та й громадились обабіч путі, ясніли видом та сподівалися: ось-ось діждуться вже тих, хто несе на знаменах славу землі своїй.
Вийшла до люду й княгиня. Стоїть, одягиспа в доладне святкове вбрання — нині на ній біле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх полоття червлена япончиця, така ж, як і полоття, шапка-калансува з оловирами — й силиться стримати себе, не піддатися спокусізіпнутися, як пнуться інші, й заглянути в далеч, чи не над їхав уже князь.
Не сама була на місті, поблизу воріт. Поруч сини-соколи доньки-горлиці, а ще вогнищани та вогнищанки. Одні як і княгиня, бентежились і ждали, інші мали й повинність ждучи: тримали напоготові те, що мають піднести, віншуючи князя із звитягою.
— Ідуть уже! — побачив хтось із передніх і оголосив усім.
— Ано, їдуть! — бачать і всі інші, а ті з вогнищан та поселян, що стоять ближче до лісу, виголошують уже здравиці, такі дзвінкі та зичні, що княгині крівця заливав вид, чує, тремтять ноги, одначе бере з рук вогнищанки хліб1сіль на барвистім рушнику і йде назустріч своєму слюбному мужу і князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до неї, яснів усім своїм доброликим видом,
Від поспі роду свого і всього люду втікицького слаїілю князя та його воїв з переятою в супостата змогою й підношу на знак вдячності за порятування од зла і напасті дари землі нашої — хліб і сіль.
Князь Богдаико миттєво сшшусться, цілує спершу передані йому дари, потім — княгиню, дітей своїх, клянявться людові, що славить його здравицями, а вже потім бере на руки найменшу, Жалійку, й велить княгині:
— Я піду з дітьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистості зустрічі воїв із людом, а ти поспіши до обозу та зустрінь як належить гостю.
Сторопіла й видивилася на свого повелителя.
— Кого саме? — не втерпіла.
— Матір Людомилу.
Знала, їй, княгині, не випадає виказувати воям, як і люду, те, що нуртує зараз у серці й бентежить збурене радістю, як і тривогами, серце. Та чи до воїв і чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до неї прибула мати Людомила. Боги світлі та боги ясні, се ж не хто-небудь — мати! Чи сподівалась на таке? Буде князь у Тивері, гадала собі, вибере час і навідає, а навідавши, знатиме, що з матір'ю, як там мати. На більше і сподіватися не сміла. Чи достойна того більшого, коли он яка невдячна була зі своєю гожою і наиласкавішою з усіх ласкавих матір'ю? Годинонько ясна та годинонько щасна! Яка ж то вона є нині, через двадцять щедрих на безліття літ?!
Бігла та й бігла повз мечників, розминалась та й розминалася з мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген куди зустрічати ратників, поминула, уже й путі для неї не стало, геть усю, по самі луки запрудили комонні. Та чи то прикрість для таких, як княгиня Зорина? Йтиме луками, а все ж ітиме. Хай не бігтиме вже, однак ітиме та й ітиме, аж поки не дійде свого.
— Де обоз, вої? Чи далеко до обозу?
— За сею сотнею вже й буде, достойна, — пізнав хтось її та й поспішив із радою. — Стань і жди, зараз надійде.
— До матері поспішаєш, княгине? — не забарився поцікавитись а чи захотів виправдати Зоринип поспіх інший.
— Ано.
— Уже недалеко. Стань, справді, та й жди.
— Спаси біг за раду, — сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того, коли сама вже бачила: он він, княжий обоз, там її мати.
Питала возниць і доглядалася, доглядалась і знову поспішала та виказувала тривогу свою всім, у кого допитувалась, аж поки не почула нараз: "Доню!"
Стріпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справді не бігла — летіла назустріч маминому поклику.
Возниця перший збагнув, якою буде зустріч старої з княгинею, і з'їхав на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть забула чи й не хотіла пам'ятати, що їй не личить давати волю серцю, а надто сльозам, обіймалася в своєю матір'ю й плакала, цілувала вид її, руки і знову плакала та дякувала крізь плачі за те, що зважилась і приїхала до своєї Зорини, що не має гніву на Зорину.
Людомила була спокійніша, схоже, що не так розчулилась, зустрівшись, як подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи їй не зле тут за слюбним мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила свою тривогу.
— Не зле, мамцю, ні. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що виджу.
Не сідали вже у критий і доволі затишний повоз, ішли осібно від усіх і розпитували одна одну, спинялися, подивовані чи потішені добрими вістями, і знову йшли, та гомоніли, та хилились одна до одної, далебі, й не помічаючи, що діється довкола них, яка радість буяє поруч, надто біля Дитинця, де вої обіймаються уже з кревними та тішаться зустріччю. Тоді аж стямились, як наблизилися до людського виру та вгледіли: князь стоїть на горішньому ганку свого терема й просить у всіх тиші.
— Людове! — почувся його зичний голос. — 3 миром вас, з жаданим супокоєм! Даю три доби на радощі родинні і кличу всіх прийти по тому на тризну по потятих, на княжий пир по січі звитяжній.
Натовп відгукується на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й вирує вже, поспішаючи кожен у свій слід.
Поспішала й княгиня з матір'ю до свого терема у втікицькім стольнім городі.
IV
Тризна започаткувалася принесенням жертви Перунові. Неподалік від Дитинця, у темнім гаї над Втікичем палало при розлогім дубі багаття, чувся дух щедро пролитої крові, німотно стояв, прикутий помислами до божої оселі в дубі, втікицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв, звертаючись до дуплиська бога-громовика:
— Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари наші, а з ними й доземне схиляння перед ликом і іменем твоїм за даровану звитягу над супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах і за ясність розуму та міцність серця, якими винагородив кожного в сутужний для родів наших час.