І знову гриміли околії від здравиць, що їх виголошували аварські турми своєму привідці — Баянові. Тож і Баян змушений був удруге піднести меча, благаючи, аби вислухали його до кінця.
— Я не все сказав вам, витязі мої. Імператор не просто запрошує пас оселитися по той бік Дунаю, на плодоносних землях Скіфії та Мізії, він ставить нас між собою і антами и воліє, аби були другою Довгою стіною між імперією та слов'янами. За се, — Баян перевів дух, а поки переводив, ще раз окинув зором турми... — За се імператор Візантії бере на себе повинність іілатпти нам щоліта по вісімдесят тисяч золотих римських солід.
Авари торжествували. Тепер уже не лише мочі підносили над собою, злітали до пеба волохаті шапки, гриміло тисячоголосе "згода", "слава", "хвала", і так дужо, що навіть крнцово непохитний перед воями Баян подобрішав серцем і виказав щось на зразок розчуленості.
— Тож і велю! — каган знову підніс меча й закликав до тиші. — Тож і велю вам, сородичі мої й содруги: вшануйте пам'ять тих, хто поліг на цій землі і заслуговує шани, та й гостріть мечі, набирайтеся спаги і сили, аби поквитатися з аптами за потятих. Підемо звідси не раніш, як поквитаємося та лишимо належну пам'ять по собі. Землю ж, Що відторгнули ви у антів, не полишимо аптам. Чули, не полишимо! Передамо її соузникам нашим у намірах соузних — кутригурам. Хай обживаються тут та будуть нашою твердю на землі Антській. Настануть ліпші часи, ми ще повернемося сюди і запитаємо в антів: як смілії противитися нам, аварам?
XXVI
Так і мислив собі Баян чи щось примусило його одміінітії виколисані раніш помисли, локвитання з антами тривало до самої зими, стало брем'ям для антів і ііа всю зиму. Пап і не було великих січ із обрами, та були спроби нав'язати січу, проникнути в глибини Тивирської та Улицької землі й пограбувати людність. А те змушувало тримати па обводах чи поблизу обводів не лише тиверців та уличів, а іі дулібів і купно з ними росичів та втікичів. Ліпше на передлітті, і то коли почала спадати в Дунаї вода, принесли звідтам жадані вісті: обрії лаштуються до поропрагіи.
Усі полигшено зітхнули, а князьь Волот і поготів. Ратні тривогі, туринти про зимівлю в Тиверській землі неимолирно великої сили комонних лягли передусім па нього. А то нелегке брем'я. Опорожпілн геть усі княжі житниці та скотниці, спорожніли й людсьі;. Бо сутужію було з живністю для воїв, а іде сутужніш із оброком для комоней. Змушений був забирати все, що було в поселян, посилати валки залубнів у сусідці землі. На лихо и князь Добрит занеміг. Взимку лиш скаржився на задуху та болі в серці, а з настанням тепла і зовсім зліг. Було б знаття, що неміч так надійно обсяде його, ще по великому снігу відвіз би до Волипа в залубнях. Нині про то й помишляти годі. Он скількох лічців та баянів привозив до князя Дулібського, а жоден не поставив його на ноги. Останній був відвертіший за всіх: "Готуйся, каяже, до найгіршого", — сказав Волотові, коли залишились па самоті, і, здається, сказав правду.
Аби бодай чимось потішити слабого, зайшов і повідав про обрів.
— Світлий день настає для нас, княже: обри полишають нашу землю, переправляються за Дунай.
Слабий довго відмовчувався, схоже, ніби й не чув, що йому кажуть. Аж там десь, перегодом, зібрався па силі й вирік кілька слів.
— Слава богам. Хоч сим буду втішений.
Волот не одразу пішов від нього. Хотілось запевнити слабого: ще одужає він. Та не допоміг своїм хотінням. На третій день по тій розмові-баяпню помер князь Добрит. Перед тим, як вмирати, покликав князя Болота, деяких мужів своїх і попросив, аби тіло його перепровадили в преліпий город над Бугом Волші — туди, де кревні його і де можлива пам'ять про нього.
Тепер тверський князь і сим має клопотатися. А клопотів за такої оказії по бракує. І те тра, і друге тра, і десяте знов тра.
— Княже, — оповіщає котрийсь із вогнища. — Небіжчика обмили вже, цапахїшш пахощами, одягли. До велиш покласти?
— У гридниці. Там прощатимуться з піні та віддаватимуть шану ііої, вся людність тиверська.
Хотін було іті, та нагледів сина й зпоііу спипинся.
— Княже Богдагну,— — покликав. — Данію хочу бачити тебе.
— Я до ваших послуг, отче.
— Ходім, маю щось сказатп. Я надовго" відлучаюся з Чорна. Гидаг про те?
— Ні. Куди і пощо?
— Мушу супроводжувати тіло князя Добрита до Волина й на тризні побути. Помер він, піклуючись про благо землі нашої, покон і честь велять віддати йому достойну шану.
— Усе то так...
— Я теж кажу: то повинність із повинностей. Відкладати її це можна апі на день. А обри не переправилися ще, від иих всього можна ждати. І кутригури не подають виду, що йдуть за Дунай. Хтось має наглядати за ними. Ти син мій, тобі й бути в мою відсутність привідцею раті, що є ниці в Тиверській землі.
— А князі Зборко, Острозор?
— Вони, як і раті їхні, лишаються під твоєю рукою. Лише дуліби підуть у свою землю, справлятимуть жалобу по князеві.
Богдапкові і втішно було чути те, і ніяково водночас.
— А що ж буде з Миланою та Златою, отче? — заговорив про інше. — Так і полишимо їх у чужкраї?
— Як то — полишимо? Мусимо подбати, аби повернулися в свою землю. Одначе дбатимемо про те це зараз, тоді вже, як уляжеться розбрат із обрами та буде певність, що можна податися па пошуки.
— І хто подасться?
— Повернусь — подумаємо. А втім, матимеш час, то й зараз думай.
Думати справді було про що. Распря з обрами вихопила з антських лаіі не лігше князя Добрита, вона уготувала обом їм, і вітцеві, і сипові, ще одну осмуту: тоді, як погнали в пониззя обрів та визволили взятий ними полой, довідалися від недавніх бранців, що обом їхнім зятям пе судилося вже типити всіх апі своєю ратною спроможністю ані молодечими норонамп, таї.чімн пам'ятними в роді. Блііжпка Тіру, а Кушта Холлюгою занадто довго боронили: від комонників Баяна, немало наклали їх під стінами іі за те оба були жиро і око покарані, Зраненого іі знекронлеіюго Ближпку кнпу.іиі в палаючу .'юдію іі пустили па иоду, а Іїуппу наділи на сулпці да так і лишили конати. Про Милану я; та Злату бранці одне зиаіоп.: Блнжіїка посадив їх перед тіш, як наиттвся на опрочі, у подію її послав з вірними людьми до Дунаю. Малії бути у мирному тоді Холмокіроді, а до Холмолорода прибули. Ходить пересуд, ніби подію їхню пересходів.піромї. Коли се справді так, є вони бранці пе аварські — ромейські. А то теж по вслиі ніх;". Ми їхали хтось пливити, доки ію продали па торгах. Хто ж, справді, поїло? Вітець? Не тоіі вік у нього, щоб їздити. Коли не відшукається розбитного мука серед ратних чи вогпищан, доведеться йому, Богданкові, правитись. Троє їх лишилося після смерті матері Малки, він — найстарішій. Бабця Доброгпіва казала свого часу: на світі пемае солодшої єдності, аніж сердечна єдність, а з усіх сердечних найміцніша кревна. Не личить йому, що був темний, мав он яку ласку від сестер, забувати тепер, що вони в біді.