"Благой? — піднісся духом Санділ. — О радість! Невже встиг упоратися з кутригурами? А втім, до чого ці сумніви?"
— Утигури! — обернувся до тих, що стояли позаду. — Нам прийшла поміч. Кметь Благой погромив татей що палили стійбища в полуночних землях, і стоїть он жде нашого повеління. Кліічтс тисячі вірних і вперед, на кутригурів. Здобич ваша і вся Кутрнгурія по звитязі ваша!
Санділ оголив нарешті меча й пішов у передніх лавах. Те збадьорило утигурів, додало їм ратної буєсті.
— Хан з нами, — кричали, — і Небо за нас! Чули, Благой теж підійшов. Смерть свинопасам! Кара і смерть!
Стинались і не розглядалися, аж поки хтось із утигурів не завважив і не крикнув крайнім, а ті — у звихрену круговерть боролища:
— Обрії! То не Благой, то обри обступають нас! Разять усіх підряд, утигурів і кутригурів!
Поєднані донедавна смертельними узами супостати розскочилися, яко наполохані вовком отари, й тирлуються осібне, а тирлуючись, силяться стримати обрів, що насідали звідусіль і, певно, не одною тьмою.
— Кругова порука! — чути дужий голос кутригурського хана. — Відходьте на захід сонця й бороніться навсібіч!
Мужам, як і воям кутригурських родів, видно, не вперше опинятися в такій, як ця, пастці. Пробивали собі путь до Широкої ріки, однак не забували й про тих, що насідали на них зусібіч. Мовби збита воєдино лавипа, котилися улоговиною і не дозволяли супостатові роз'єднати їх.
Де поділися утигури, не доглядалися. Тоді вже, як обри вдруге і надійно заступили їм путь у свою землю, зрештою виїхали наперед і порадили не лити даремно крові, спинилися й угледіли: утигури удостоєні тієї ж честі.
— Ми йшли не до обрів! — став перед речниками з супротивних лав Заверган. — Чого їм треба від нас?
— Коли ти і є хан кутригурів, — відповіли йому, — ходи до нашого привідці, він скаже, чого треба.
— Хан не піде, — поспішили заперечити ті з кметів, що були при Заверганові. — На розмову, коли вона конче потрібна і неминуча, може піти хтось із мужів його, таких же чільних і довірених, як і хан.
Обрини не зловтішалися з того.
— Шкода, коли так, — сказали розважливо. — Баян волів мати бесіду лише з ханом. Якщо є страх і недовіра — додали по деякім мовчанні, — пришлемо заложників, теж мужів чільних.
І сумнівались, і досадували, і гнівались не знати на кого, коли лишилисяся без свідків, а чогось втішнішого, аніж то, що звеліли їм, вигадати не могли. Обрів, самі бачили, тисячі й тисячі, прорватися крізь їхні лави годі й сподіватись. А коли так, іншої ради немає: не комусь іншому, Заверганові доведеться йти на Баянів клич і ставати перед ханом Баяном.
Пішов не сам, у супроводі двох кметів і чотирьох отроків. Та й іти випало не якесь там поприще, — мало не всі десять здолали, доки добралися до намету хана Баяна. Одначе не те дивувало і обурювало всіх: коли наблизились і спинилися, біля намету стояв уже й чекав запросин привідці обрів хан Санділ.
— Старий шакал! — зціпив зуби хан кутригурів. — Що ти наробив? Яку узду накинув своєю татьбою на роди наші!
Санділ зиркнув спідлоба, видно, мав намір відповісти Заверганові належно, та не встиг зібратися з мислями: з намету вийшов той, кому велено було переказати привідцям ворогуючих між собою сусідів, аби заходили вже й ставали перед очі повелителя великого племені аварів, іменованого в степах антського примор'я обрами.
Мусили перенести освідчення між собою на слушніший час.
Хан не сам був у наметі. По праву руч від нього сиділи три мужі, по ліву — жони (також три), без сумніву — жони самого Баяна. Інші два мужі тулилися біля ханових ніг і значно нижче, ніж возсідав хан і його прибічники.
Як пересвідчилися згодом, то були товмачі.
Літами Баян не набагато старший за Завергана. З виду, хай і суворого аж надто, йому можна дати не більше тридцяти. Одначе муж при тілі, як і при силі, ясна річ. По статурі його, по довгих і товстих руках не важко пересвідчитись: коли підведеться, сягне мало не самого верхів'я в наметі.
Удає тільки, що гнівається, насправді он який вдоволений. Тому і вирядився, либонь, у святкове, через те й волосся заплів у нові кісники. Якже, так легко, без найменших втрат і зусиль скорив дві раті, слухняними поставив перед себе привідців двох племен. Двох і одним заходом!
Що то скаже, коли заговорить?
— Ханові племені утигурів як і ханові племені кутригурів, — почули зрештою його голос, — не випадає аж надто гніватись на мене і мої турми.
Пождав, доки товмачі вклали до вух обох ханів сказане, і иже потім додав:
— Турми мої змушені були втрутитися у січу між вами бо бачили: ви не розійдетеся, доки не витнете один одного до ноги. А того не треба ні вам, ні жонам та родам вашим як не треба й тій повинності, що покладається на всіх нас волею Неба.
Перший одважився перечити Заверган.
— Ми не просили об тім хана, як і його турми. У нас свої карби на утигурів, і ніяка інша повинність не може примусити кутригурські родії забути про них.
— Знаю. І все ж треба забути.
— Утигури порушили покони предків: будучи нашими кревними і маючи ряд на мир та злагоду, скористалися відсутністю кутригурських воїв і пішли у їхню землю з татьбою, пролили кров наших родів, пов'язали беззахисних і одвели їх на сарацинські торги. За таке розплачуються кров'ю і тільки кров'ю!
— За сим разом хан Санділ розплатиться золотом — тим що взяв із ромеїв за удар своїм сородичам у спину і тим, що виручив на торгах за розпродаж тих же copoдичів.
Санділ вирячив з дива чи з ляку очі, певно, мав намір перечити, та тієї миті заревів, яко поранений бик, Заверган і, позбавлений броні, кинувся на хана утигурів голіруч.
— Проклятий шакал! Задушу, яко полоза!
— Стій! — Баян підніс руку, і того було доста, аби на хана кутригурів кинулося одразу чотири обрини. А з чотирма навіть Заверганові, молодому і дужому, годі було упоратись: — Утямте собі: віднині ви мої данники. За злочини і провини чиїсь караю лиш я, за те, що захищатиму вас від меча і наруги інших, платитимете дань ви. Коли пристаєте на це, кладіть до ніг покору та й будьте вільні, коли ні, ідіть до своїх воїв і готуйте їх до січі. Я й мої турми братимемо це право мечем.