— Caуpe, — підійшла, коли напував огира і був далі, ніж досі, від родаків своїх. — Чи не скажеш мені, Сауре, куди ми тримаємо путь?
Виміряв пильним, таким же сумовито-співчутливим, як і донедавна, оком і вже потім відповів;
— Далеко, Каломело.
— Їй... не хочеш чи тобі не велено казати мені? І знову удавав тільки, що розчісує й пригладжує мокруваті ще здухвиїш гнідого.
— Нащо казати, сама невдовзі пересвідчишся.
— Виходить, правда се: везете за Широку ріку, до вітця Санділа?
Виважив прихильним поглядом, а сівердити таки не ствердив.
— Я ж бачу, — жалілась і плакала вже. — Я пізнала місце, де спочивали, коли везли мене до кутригурів. Тепер назад правите. Це Заверган повелів чи ви вчинили всупереч волі Завергана? Зглянься, скажи, — благала, не підвищуючи голосу, — хай усе вже знатиму, хай буду убита до кінця!
Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, ііа огира, що вдовольняв спрагу водою, і мовчав.
Що мала робити? Кричати? А хто зважить на її крик? Покликати? А кого? Кутригурів? Зрадливого мужа чи зрадливого вітця? Усі відвернулися від неї, себе липі тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою — байдуже.
Така, що обернулася б і пішла куди очі дивляться: у степ — то й у степ, у воду — то в воду. А відійшла від Саура не далі як на четверть стрельбища — й упала, надломлена безліттям, долілиць. Жалілася не знати кому і плакала.
— Чого вона? — суворо поцікавився привідця.
— Пізнала місце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо її.
Привідця глянув у той бік, де побивалася ханша, і знову до Саура:
— А ти, яко всякий нюня, допоміг, звичайно, пізнати.
— Не я, — ошкірився отрок, — під допоміг пізнати.
— Не противилася, коли підійшли і сказали: "Пора, їдемо далі". Одначе і в путі не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилиці під ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, і мовчки витирала рясні, часом удушливі сльози. Лише тоді, як над'їхали до Широкої ріки та стали думати-гадати, як перебратися через неї, зібралася на мислі й сказала:
— Робіть пліт. Уплав я іто здолаю цієї широчіні.
— Не бійся, — змилостивився привідця. — Уцлав і до пошлемо, шукатимемо перевозу,
Пошуки ті забрали в них чи не більше часу, аніж п-тт, із Оінулу. Подалися ьішз — нема та й иема кутригурськттх стііїбітщ, "к і кутргггурів. Лише слідп від ЇИА, іци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурів, більша пічого. Довелося правитися у верхів'я і мало не до порогів. Л то не блигомий світ та й путь не з торованих. Усяк бувало: і об'їздили хащі, і пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стійбище та домоглися іменем хана перевозу на супротивний бік. Люд начуваний татьбою та й сам сусідив не з ліпшими, аніж утигури, татями — з обрами, тож неохоче зважувався везіи їх на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стійбищі чи й гримати на них.
Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати пліт — невелика мудрість. Коли уже взялися за діло, не забарилися з ним. Гірше було, як вели на пліт кобилицю: вопа ніяк не хотіла розлучатися з іншими кіньми. Уперлася — і хоч би що. Коли ж завели силоміць, мало не пересягнула через огорожу. Далебі, й не заспокоїли б її, коли б не підійшла Каломела та ве укоськала ласками, словом-утіхою. Скільки пливли, стільки й промовляла до нсвдоволеної насиллям тварі та жалілася на людей укоськуючи твар: "Що вдієш, — казала. — Беззахисні ми, а беззахисним одне лишається — покладатися на милість сильніших".
Хапша не раділа з того, що наближається до землі батьків своїх, одначе й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зійшла па берег та стала лаштуватися до від'їзду, і та, остання її певність здиміла. Ті, на кого покладено було викопувати волю кметів, а відтак і родів кутригурських, но дали їй сідла. Схопили, легку і безсилу супроти їхньої сили, поклали на спину кобилиці й заходились умотузовувати. Ноги туго зв'язали під черевом, руки — її ід шисю і, не вдовольнившись тим, стали уперізувати сирицею й тіло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрібно противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть під неї, пащо умоту:ювують, не церемонились і не хоиалися вже .ч намірами.
— Так трепа, — сказали. — Нехай хаіі Сатіділ зиас: починіїстьсн и;іра ;!а його татьбу н землі нашій. 1 буде вона жорстокішою. ;шіж він може сіібі мислити.
Зняли для певності повід, узду і цііьохіїулії і.ибплицю пугою.
XIV
Минали дні, а хап Завсргац пс зважувався повернутися до свого стійбища над Онгуяом. Певен був, кметі не забарилися вчинити з Каломелою те, чого так довго й уперто домагалися, й лякався тієї певності. Об'їздив стійбища в степу, питався в тих, що стояли па чолі стійбищ, скільки воїв можуть виставити, коли настане час відплатити утигурам за підступність і нашестя, чи всі, як кметі, носять у серці жагучу потребу відплати-мсти, а думкою те й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж правда, що Каломели немає вже там, як це може бути, щоб не було? Повернеться, а колись же мусить повернутись — і не застане жони, не буде обласканий при зустрічі, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася його жона.
"Клятий Санділ! — лаявся подумки, а іноді і вголос. — Дорого заплатиш ти мені за Каломелу. Ой дорого!"
На кмеїів не нарікав уже і свою згоду поквитатися з Каломелою, аби прихилити їх до себе, не згадував. В усьому звинувачував Санділа та його плем'я, на них гос'ірив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час повернутися до стійбища на Онгулі, а в стійбищі — до великохапського намету, чув, маліє на силі, ноги відмовляються нести. Ладен був вигадати щось, аби не йти туди, до житла, в якому — зпав — замість жони і виплеканого її турботами затишку, застане пустку. Та як не піде, коли то його жиїло. В іншому пе приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться подивуватися: хан бапує за зрадливицею? Ханові шкода, що вона дістала по заслузі?
І пішов, і сидів при свічі до глибокої ночі, і сумував, як, може, не сумував за вітцем своїм, матір'ю, що доволі рано попрощалися зі світом, полишили його мало не самотнього в цім світі. А настав час одходити до сну, покликав челядників і звелів готувати для нього омивання. "Так пізно?" — питали, одначе тільки очима та видом ще. Уголос ніхто не смів казати таке ханові. Зате коли помився та ліг у ложе, одважились і поцікавились: