Хтось спинився, зачувши ім'я свого хана, й спинив сусіду, сусіда — ще сусіду.
— Чи не наші?
— О Небо, таки наші! Гляньте, не втікають уже, поспішають до раті.
До них відшукали стезю по крутопаді, спустились на берег і обступили па березі. Хто такі? Чийого роду? Чом опинилися так далеко від отпьої землі, обжитих кочовищ?
Догадка десятерила страх, а страх змалював певність і силу. Бо тс, що почули від закинутих аж он куди родаків, не спростувало, таки підтвердило повідане вістунами в далекій Мізії.
Вони, ті, що стоять оце перед ханом і жаліються ханові на своє бсзліття, не одні такі. Всі, хто міг утекти, втекли аа Буг, а то й далі — за Тилігул і Куяльник, ховаються по балках та ярах, в необжитих чи обжитих уличами стенах, при морському узебережжі. Хто де може і як може. Бо свої степи стали доступні для татей, піддані вогню і татьбі. То тільки видається, що степ безлюдний. Був безлюдним, нині вже не є таким. Нехай хан заглибиться в нього, відшукає глибокі чи й неглибокі балки, то й побачить: там його роди. А що не видно і не чути їх, то мало дива: втратили все, що казало про достаток і привілля, самих змусили принишкнути.
— Де ж ханша? Що з моїм стійбищем?
— Про те не відаєм. Іди степом і напитуй тих, що були ближче до івого стійбища, гляди, знають і скажуть.
Порада родаків видалася слушною. Тисячі розбив па сотні, сотні — на десятки й повелів іти спершу не обжитим, тим, що був колись всього лиш випасом, потім обжитим родами степом і казати всім, хто уцілів від нашестя:
"Повертайтесь у свої стійбища й будьте певні: з вами ваш хан, а з хапом сила, здатна оборонити від напасті". З собою ж взяв лише вірних і подався па Опгул.
Тепер уже пе тішив себе сподіванкою: а раптом? Майже певен був: нема його стійбища. Там, де височіли над Онгулом намети, а в наметах гріло тепло й усолоджував серце затишок, що його досталь було завдяки повсті, якоа" оббивали стіни, висіеляли підлогу, де м'яко спалось па Каломелиних перинах з лебединого пуху, — руїни і згарище, обсмалена вогнем повсть і рознесений по всій околії пух; де стояли повози для роду і челяді, де буй численний рід і ще численніша челядь — погром і погром, а може, й кров непокірних, тих, хто став па захист роду й поліг, захищаючи рід. Одного не хотів, пе міс допустити: що така ж доля спіткала й Каломелу. А втім, усе залежало від того, як повелася Каломела. Чи там, па погромі ханського стійбища, обов'язково був сам Санділ? Чи він не здатний зняти руку на доньку, коли зняв іі;і полишене на неї плем'я? Так і тільки так: усе залежало від того, як повелась Каломела. Могла ж і здатися па ласку вітця, піти за Широку ріку разом із вітцем своїм. Коли зважити все і всяк, їй, щиро кажучи, нічого іншого й не лишалося.
Стійбища в кутригурів завжди обирали при воді і обов'язково у видолинках — аби не одразу впадали сторонньому в око. Його, ханове, теж не було винятком. Знав: тоді аж нагледить його, як обійде приоіігульський пагорок і спуститься ближче до Онгулу. Там, за пагорком, і покладе вже край усьому, що мучило від самої Мізії. А обійшов та глянув — і змушений був підібрати повід, спитати охоче простуючого до водії огира: стійбище його як стояло, так і стоїть неушкодженим.
"Вітець, виходить, пожалів доню, усіх і все погромив, а її залишив не погромленою. Чи се на ліпше, Каломело? Кличу у свідки Небо і тіпі предків своїх: далебі, що ні".
Оглянувся на вірних — і змушений був зайвий раз пзресвідчитись: ні і ні. Було б ліпше, набагато ліпше, коли б жону його спіткала та, що й усіх кутригурів, доля.
XI
Цього разу кметі не змагалися між собою, змагалися з ханом: то неправда, ніби жона його не встигла кинути клич і зібрати всіх, хто здатний був вийти супроти утигурів. Вона ие мала наміру робити те. Вона була у змові з вітцем своїм і тому зумисне нічого не робила!
Кричали один поперед одного, а всі одне і те ж. Лиш Заверган сидів, підібгавши під себе ноги, й тупо дивився в розпарені гнівом лиця.
— Ханша запевняє, що посилала гінців по стійбищах. І гінці те саме кажуть.
— Може, й посилала, та коли? Як гінці не могли вже розшукати стійбищ? Як наших кревних вели за Широку ріку на арканах? Вона у змові з вітцем своїм, їй не місце серед нас!
— А так! Вона у змові, їй но місце серед нас! Бачив: люті їхній немає міри, таку може пригасити лиш мста. А на кому помстяться зараз кметі, окрім Каломели? ІІа Санділові? Він далеко, та й не така в хана утигурів сила, щоб могли вимістити на ньому злобу-мсту, тим паче після такого нашестя і такої згуби. А все ж Що вони собі мислять? Чи то ж личить мужам помщатися на жоні? Невже не бачать і не тямлять: така не могла бути в змові. Згадає, як зустріла його, якою видавалася по-дитячому довірливою та перепудженою — і хочеться стати на рівні й кинути в тоті роззявлені хавки: "Ви при своєму глузді? Вона недосвідчена в ратнім ділі жона — і в цьому вся її провина. Хто сказав, що за це карають та Ще отак — вигнанням?" А сказав все-таки інше:
— Ви можете довести, що була змова? У вас є па те резони?
— Ханшу відвідувала перед тим мати. Твое, хапо, стійоиіце лишилося пушкодженнемм!
— То ж мати, а не 'насмишити! — тилне поза увагою стійбище. — Чи матері не вільпо провідатії дочку? Чи хтось із вас може запідозрити в лихих намірах матір?
Bin схопився-таки й став ііеред ними, суворий та грізний, ось-ось, здається, вихопить шаблю й скаже: "Тільки через мій труп!"
Та кметів не спинило і не вгамувало те.
— Вітця її теж не можна було запідозрити, хане! — вкинув хтось по тиші, що настала після Заверганової речнипі. — А ба, що вчинив.
— То з нього й питайте 1 Хто заборонить вам, мужам, зібратися з силою і піти до утигурів на розправу? Я чп жона моя? Дайте лиш навести в землі і в родах бодаіі якийсь лад, дайте зібрати її, силу. Санділ дорого поплатиться за підлу зраду і чорну підступність. Це я вам кажу, хан Заверган!
Кметі відмовчувалися. Видно було: те, що сказав їм, не стало ще певністю. Аби одмінити їхні наміри — вилити гнів на Каломелу, мав і далі підтримувати щойно роздмуханий вогник нової мислі, живити її новими резонами. А в Завергана забракло резонів. Розкидав мислю ію всьому древу біди-безліття, що впала на люд кутригурський, і не знаходив, що сказати ще кметям.