Простір, кажуть мудрі люди, не терпить порожнечі. Не' потерпіли її й ромейські легіони. Заволодівши таборами — кожна когорта своїм, легіонери кричали до хрипоти і вимагали повернення додому також до хрипоти. Аж поки не відшукався серед багатьох один, який вийшов наперед і взяв гору над зворохобленими.
— Гадаєте, підемо на зиму до жон і удостоїмось супокою? А що скаже імператор, коли довідається, що ми підняли меча на своїх привідців, більше того, самочинно полишили боролища, віддали супостату те, що взяли у нього ціною власної крові? Невже не розумієте: за те матимемо не супокій і не перепочинок — вериги, а то й гірше — смерть? Куцо мислите, легіонери! І не так, як належало б мислити.
То був центуріон Фока, коренастий, збитий із м'язів напівварвар, про що недвозначно нагадувало ромеямйого вогнисто-руде волосся. Легіонери знали його як сміливого й прихильного до них привідцю. Знали також, що він ніколи не молився на імператора, нерідко дозволяв собі глузувати з нього, хоч сам мав примітну ваду — спотворений у січах вид. Злість Фокину пояснювали всіляко: і шрам дістав через Маврикія, і жони не має через таких як Маврикій. Одначе те, що почули з його уст зараз, не вдовольнило легіонерів.
— Ти радиш нам угомонитися, бути слухняними імператорові?
— Ба ні! — поспішив заперечити Фока, — Що дасть зимівля в Склавинії і що — покора імператорові? Ні в тому, ні в другому не бачу глузду. До іншого кличу вас легіонери: станьмо плече в плече й рушаймо на Константинополь та усуньмо Маврикія з престолу — ото буде звитяга і перепочинок на довгі часи! Пам'ятайте, доки в Августіоні сидить Маврикій та повеліває своїм іменем, супокою ні вам, ні кревним вашим не буде! Все січі та січі будуть! Хіба не відаєте: Константинополь ненавидить
І Маврикія, Досить нам об'явитися там, як люд константинопольський кине його в Пропонтиду. — Правду каже! Доки в Августіоні сидить Маврикій супокою не знатимемо! '
— На Константинополь! Станьмо плече в плече і на Константинополь!
Сли антські не поспішали полишати землю Склавинії ждали, чим завершиться ворохобня в ромейських легіонах.' Проникнути між них і знати достеменно, що діється там не мали змоги. А чути багато чули. Тож не обминула їх їгта, остання, що надійшла від ромеїв, чутка: не комусь іншому, напівварвару і всього лиш центуріону Фоці пощастило злютувати зворохоблених легіонерів та повеств на Константинополь, прибрати з їхньою поміччю Маврикія й сісти на його місце в Августіоні. А вже як сів, скарав на горло не лише Маврикія і його рід — брата, жону малолітніх синів, доньок, а й багатьох із зпаті і серед всіх — визначного стратега Візантії Коментіола.
Склавини не забарилися вийти з лісів і стали гуртувати свою доволі-таки поріділу силу, сідати там, де й раніш сиділи. Відпала потреба іти на цоміч їм і в антів. А ті переміни не могли не убаяти в серцях багатьох зроджене прикрою сутичкою з обрами сум'яття.
— Слава богам! — казали і лаштувалися полишити цей і щасливий і нещасливий табір. — Слава мудрим і добрим богам! Оберегли-таки нас від боролищ і згубних січ на бородищах.
Правилися в зворотну путь і раділи, потішали себе веселими бесідами і старались увірувати: те, що вчинив з обрами Келагаст, кануло у небуття. А так, сольство ж врятували від погрому, загинув лиш Калегул. А по тому Калегулу жалю мало. Хіба каган не відав: брат його спричинив невинну смерть антського сла Мезаміра, тож і удостоївся того, чого заслужив. Ано, в такім разі покон у всіх один: смерть за смерть і кров за кров.
Певність, що буде саме так: авари посумують, почувши, чим завершилося сольство до антів, та й прикусять язика, — швидко убаяла всіх. Навіть відомі деяким погрози аварського сольства, кинуті не без умислу: "Не думайте, що все це минеться, каган жорстоко помститься вам за пролиту тут кров", — вивітрилися з пам'яті. А шкода, сталося не так, як гадалося. Не встигли анти доправитися до своїх домівок та роз'їхатись по домівках, як у Баянове стійбище над Дунаєм пригналось кілька із тих, що були з Калегулом та Ікунімоном.
— О великий і мудрий! — водночас упали до ніг. — Покарай антів, вони зняли руку на слів твоїх!
— Як то?
— Спершу тільки Калегула потяли, всіх інших відпустили. А в путі, уже по цей бік гір, настигли і витнули до ноги. Лиш троє нас, що рятували зраненого Ікунімона, лишилося.
— То де ж син мій? Де Ікунімон?
— Не доправили, сконав від ран, і то невдовзі по січі. Сказав, аби ти не вірив, що то хтось інший вчинив татьбу, то — анти. Захотіли замести криваві сліди свої...
Й без того зігнутий уже літами та понурий надміру каган, здавалось, приплюскнув до місця, на якому возсідав тієї жахливої миті, й став схожий на зловіщого, що зирить із дупла. Воістину так: приплюскнув і заціпенів, слова пе годен виректи. Лиш дихав важко та дивився на тих, що принесли цю жахливу вість, отетеріло. Так до безтями перепуджено і так отетеріло, що уцілілі від погрому сольські самі перепудились до краю і стали задкувати до виходу, а вже як вийшли з намету, заволали:
— На поміч! Каган помирає... На поміч мерщій! Прибігли всі, хто міг допомогти чимось і кого привела всього лиш тривога чи цікавість, а Баян шукав очима одного — хакан-бега Апсиха, того знаного серед аварів і далеко поза аварами привідцю турм, котрий, певен був, єдиний спроможний здійснити його волю — поквитатися з антами. Та саме Апсиха й не було серед присутніх у наметі. Коли ж він появився й нагледів, Баян поривається до нього, останню силу збирав в собі, аби звестися чи бодай повеліти: підійди,— збудився й поспішив на поклик.
— Що, Ясноликий?
— Анти... анти...
О Небо! Як мало залишилося від колись могутнього і грізного Баяна. Лиш полиск в очах та жадання сказати щось. Схопив задубілими вже пальцями свого хакан-бега за руку, силкується наблизити до себе і не може.
— Підійми всіх, — спромігся нарешті на слово. — Усіх, хто здатний тримати меча, і поведи на антів. Пометись за Ікунімона... Живим і мертвим — усім помстись!
Сказав — і спустив дух, хоч на Апсиха й не переставав дивитися скляними вже очима. І за руку тримав, ніби домагався: "Чув, що повеліваю? І мертвий не прощу, коли не вволиш мою волю!"