Ярослав більше, ніж хтось, бачив ту втіху й сказав якось:
— Вітець давно нахвалявся послати мене на східні обводи землі нашої, приглянутися, що робить там сторожа і чи робить те, що велено. Хочеш, подамося вдвох, побачиш усю землю нашу.
— Се надовго?
— На седмицю, не більше.
— Згода, поїхали.
Думав собі: де що вишукається така нагода — не лише бачити землю, якою правишся, гомоніти з людом, що зустрічатиметься на путі, а й мати під боком мужа, котрий пособить і побачити все, що в найліпшого, і погомоніти з ким слід, і витлумачити те, що потребуватиме витлумачення. Ано, се ж нагода з нагод!
Воно так і було. Ось тільки їздили вони не седмицю — всі три. Бо Ярослав, як мовилось уже, належав до тих, що вміють захопити бесідою про звабні і найзвабніші куточки на землі Втікицькій, а Світозар — до тих, що не можуть розминутися із звабами. Було їх, путників із стольного Дитинця, і на річках, що так густо мережать землю Втікищьку, і на озерах, по оседках і сторожових вежах, між людом і далі від нього — десь на галяві лісовій, при мирнім вогнищі чи на березі річки, озера, обжитих всього лиш дичиною.
— І така земля он як довго лишалася незайманою, — мислить уголос Світозар.
— Тебе дивує се?
— Таки дивує. Люд склавинський та й наш, антський, ои скільки крові пролив, прагнучи сісти в ромеях, а чим тоті ромейські землі ліпші за сю?
— Не бачив їх, — осміхається Ярослав, — не можу судити.
— А я бачив. Фракійські та мізійські землі, надто ті, що при горах, таки вельми звабні. І затишні, і плодоносні, сонцем виповнені, гейби братниця вином, і водою, що стіває з гір, доста напоєні. А про те, що вони набагато ліпші, ніж ваша, не сказав би. Се ж, Ярославе, не земля — благодать божа. У Тивері був, уличів навідав, а такої благодаті і таких статків, як у вас, недавніх вигнанців, не бачив.
— Вітець мій пишається сим, каже, хоча Втікич і не зовсім та земля, якої шукав, все ж ліпа є.
— А як він із князем Києва живе? У мирі, злагоді чи ні?
— Та ніби в мирі, хоча й потерпає, аби не порушився він. Був час, коли поляни хотіли переселити нас у степ задніпровський, на ті обводи, що межують із кочівниками асійськими. Однак вітепь мій твердо став супроти того. І добре вчинив. Хоч обри й пішли з степів, зникла загроза вторгнення, та нині знов інакше є: хазари стали проникати за Сіверський Дінець.
— Із лихими намірами?
— Де ти бачив, щоб ходили з добрими? Поки що на Сіверянщину заряться. Та чи може бути певність, що не підуть і в наші землі? Тож і потерпаємо: як буде, коли підуть? Через те, властиво, й дбаємо про надійність сторожових веж. Як і про єдність із полянами та й іншими племенами в землі Трояновій.
"І тут нема, виходить, супокою. Де ж є він і чи може бути?"
Коли повернулися нарешті до стольного Дитинця на Втікичі, не став уже засиджуватися в брата. Погомонів із ним на останок, сказав "спасибіг" господині за ласку і гостину та й подався з своїми тивериями до Росі, а звідтам — на стольний город росів і полян Київ.
Він не видався йому таким великим та величним, як чув про нього. Тільки-но виїхав із лісу — й одразу ж став перед високою стіною на землянім валу. Лише ворота та вежі обабіч воріт й виказували: се не просто громаддя в дебрях лісових, се — город. Велич полянської тверді над Дніпром завважилась пізніше, як поминув забудови під стіною та ближче до намістя, затим — саме намістя перед княжим теремом, завважив требище із встановленими на ньому ликами богів, нарешті сам терем і ту високость, на яку вознісся він над великою рікою.
— Йой, — мовив захоплено і перезирнувся з воями, що стояли обіч нього. — На таку гору не всякий огир витеребиться. Правду казали: міцно стоїть Київ на східних обводах землі Троянової. Глядіть, як далеко видно звідси в степ і як гордо вознісся город сей над степом.
Був потішено збуяний, переступаючи поріг княжого терема. І сподіванки мав світлі із світлих. А в теремі притьмарили їх.
— Князь слабує, — сказали, — й прийняти гостя не може.
— То, може, потім? Я зажду.
— Надії мало, молодче. Вельми слабий він.
Що ж робити? Обернутися й піти? Сказано недвозначно:
вельми слабий. Та як піде, коли погомоніти конче треба.
— Я син князя Волота із Тивері, Світозар, — пояснив челяді. — Князь повинен пом'ятати мене по тім вічу, що було у Волині. Скажіть йому, повернувся з Константинополя, хотів би побесідувати.
За сим разом йому не відмовили твердо, веліли пождати, перекажуть його бажання княжичу Велемирові.
Княжич виявився уважнішим і чемнішим за челядь. Сам вийшов до гостя, привітав та обласкав його, як належить всякому господареві, і вже потім запросив до себе на бесіду.
— Князь справді вельми слабує. Так вельми, що я потерпаю за нього і не хотів би класти на його плечі якусь повинність. Тож най княжич із Тивері скаже все, що хоче сказати, мені, а я перекажу те в кількох словах вітцеві.
Світозар розумів: тут не місце бути велемовним. А проте не сказати того, що хотів, теж не міг. Там, за Дунаєм, неспокійно нині і, може, більше, ніж будь-коли. Одне, Візантія, взявши над обрами гору, воспряне духом і може зважитися на більше, а друге, обри, не поживившись у Візантії, шукатимуть поживи десь-інде. Він був серед них, багато чув, а ще більше бачив і тому певен: ті, що, не замислюючись, потяли двадцять тисяч полонених і через те лишень, що вони не дали їм сподіваних солід, — не стануть вагатися, зберуться з силою й підуть на ратні промисли до сусідів. А оскільки йти їм немає куди, окрім слов'янських земель, слов'янам слід би подбати про єдність між склавинами та антами, якої, до речі, давно уже немає. Лише вона дасть спроможність здолати обрів.
— На жаль, анти теж не можуть похвалитися надійною єдністю. Князі окольні подейкують, ніби Кегаласт сіє розбрат. А се погана прикмета і вельми невчасна. Саме про неї й хотів би поговорити з князем Києва. Іду до Келагаста і йду з наміром сісти при ньому на те місце, що визначило мені волинське віче. Маю почути від князя, котрий, не сумніваюся, найбільше знає, хто є нині Келагаст і як мені бути з ним.
— Тривоги гостя не безпідставні, — мовив, розмислюючи, Велемир. — І в антах не все гаразд, і поза антами теж. Днями до Києва надійшли невтішні вісті: Візантія замирилася з обрами і вторгнулась вивільненими легіонами в землі склавинів. Йде велика і не на користь склавинів січа.