Слаба приплющує очі і тим змушує Злату замовкнути. Бо вид справді має такий, що йой...
Одначе мати Миловида збирається ще з силою і каже те, що хоче сказати.
— Коли в ромеях піде на замирення з обрами, пошли, княже, — велить Радимові, — людей своїх, най розшукають там Світозарка та стануть йому в поміч. Чую серцем, бідує він тяжко, а через смуту в Фракії ані сам не може прибути, ані подати про себе вість.
— Неодмінно пошлю, — обіцяє Радим. — І негайно пошлю, бо там, матінко, дійшло вже до замирення.
— Правда?
— Присяйбіг! Є певні вісті: обри погромлені, пішли восвоясі.
— Слава тобі, боже! — молилася до неба і руки склала так, як завше складала, коли ставала перед образами. Схоже було, що й забулася про всіх, хто стояв чи сидів поруч, уповала на бога й благала в нього помочі синові своєму, так надовго заблукалому в світах.
То була чи не найбільша її гризота. Відтоді, як не стало князя Волога і всі її діти зажили своїм життям, стали менш за все потребувати маминої помочі, крім хіба найменшого, те й робила, що бідкалася Світозаром та молилася за Світозара. їй казали: він у добрих і надійних руках, має серед тих, що вчать, винагородженого мужа-навчителя, котрий заприсягнув дивитися за кожним Світозаровим кроком, оберігати його від злих та заздрісних, наставляти на путь істинний, коли оступатиметься. Та й сам Світозар не таке вже отроча, не так поривався до науки, аби легковажити, а мати пропускала ті казання повз вуха, втирала сльози та марніла. Аж поки не сталося, що мало статися в її літа: почала скаржитися на серце і геть змаліла через ту недугу на силі.
— Що ж заповім вам, відходячи? — дивилася по черзі то на одного, то на другого з сипів своїх. — Вітець хотів, аби виросли з вас хоробрі мужі, оборонці землі Тиверської. Будьте достойні тих його сподіванок. Здається, все робила для того, аби виросли такими. А ще ось що скажу: не паліть мене иа вогні, поховайте, яко християнку з двійнями, супроводом людським. І помінайте, діти за тим-таки, християнським законом. Самі ж як знаєте так і живііть. Хто сприйняв серцем і помислами Христову віру йдой най буде твердий у ній, хто ні, най тримається тієї, що їй уся Тивер. Вільному — воля, спасеному — рай. Збиралася вже кликати кожного й прощатися, та тієї миті хтось постукав у високі ворота соколовезького оседguy, а невдовзі почувся звідтам і веселий гомін, радісний жіночий крик.
Усі, хто був при слабій, обернулися в той бік, не так . цікаві, як подивовані: кому в цьому подвір'ї може бути весело? Милана цілилася вже звестися і вийти, та розчинилися двері і одна з челядниць, либонь, та, що радісно скрикнула перед сим, з'явилася на порозі й розбила своєю з'явою смуток:
— Радійте, солоденька княгине! — сказала, ясніючи видом. — Світозарко повернувся.
Милана із Златою сіпнулися було бігти слідом за мужами і отрочатами, що подалися, не стримавши себе, до дверей, та згадали про маму Миловиду й лишилися при мамі.
—Мужайтеся, горличко, — улещали-заспокоювали, хоч й не мали його в серці, супокою того. — Ви переболіли своє, доста.
Баяли княгиню, як могли, а княгиня знай дивилася збудженим позирком очей своїх на двері, та ждала сина, та тремтіла ждучи. І коли він з'явився врешті-решт біля і ложа, єдине, на що спромоглася, простягла до нього вої зболілі руки й сказала до краю зболене:
| — Світозарку! Світку мій згорьований! Я таки діждалася тебе.
Від того дня не Милана із Златою і не челядь княжа, Світозар висиджував біля недужої та баяв недужу. Лише тоді, як спочивала, йшов до лісу, нишпорив по ярах окольих, вишукуючи трави. Весь інший час або ж готував із ях напої, або бесідував із мамою та запевняв маму: коли вживатиме те, що готує для неї, ще стане на ноги і буде дужою.
Слаба не відмовлялася від його ліків, як і від речей солодких та багатообіцяючих. А проте дивилася на сина й зітхала раз у раз.
— Йой, лебідику, — казала й смутніла на виду. — Я своє віджила уже. Як ти житимеш — ось що болить мені. Усі мають жон, статки, мають оседки веселі, дітей в оседках. А де твої статки і діти де? Простити собі не можу: нащо пустила тебе за море, в науку ромейську? Таке безліття накликала тим дозволом на твою голову... Чи думала, чи гадала, що зроблю тебе найнещаснішою дитиною в роді нашім?
— А може, не такою вже й нещасною, мамцю?
— Йой, поглянь на себе та завваж, який є? Кістки та недугу приніс із ромеїв, більш нічо.
— Помиляєтесь, матінко. Змордований я, се правда. Не маю жони, статків — теж правда. Зате маю інше — розуміння світу і людей у світі.
— Що з нього, твого розуміння? Баяном станеш, ходитимеш від оседку до оседку та змагатимешся з недугами?
— І то діло, чом ні? Та воно — лиш частина того, що можу зробити для люду, землі своєї. Кажу ж, одкрив для себе світ і людей пізнав достеменно. Надто тоді, як був після ромейської науки в кривавих лабетах обринів. Коби ви знали, матінко, як багато пізнав я в тих своїх мандрах по світу та поневірянням у світі!
— Що ж робитимеш все-таки?
— Побуду якийсь час біля вас. Сам наберуся сили і вам постараюсь повернути її. Ну, а коли все стане на добре, подамся землею Трояновою — у Київ, до брата Богданка на Втікичі.
— Пощо так, сину? Лишайся в Соколиній Вежі. Відійду — тобі передам її. Матимеш прихисток, поле, а з ними й добро та статки матимеш.
— А Остромирко?
— Про Остромирка князь подбав уже.
— Ще мушу землю свою побачити — усю як є і люд на землі Трояновій, а тоді вже и стану на чомусь. Або ж в Соколиній Вежі сяду та робитиму те, що маю робити для землі і люду, або піду до Волина, обійму обіцяне вічем місце і теж робитиму. Одначе то вже потім, як обійду землю та завершу тими мандрами науку.
Мати дивилась та й дивилася на нього, такого рідного їй. Ніби й схильна була погодитися з ним, а все ж не могла. Щось перешкоджало їй, і таке велике, що переступити через нього несила.
— Скажи, — зважилась і заговорила зрештою, — чи прийняв ти, будучи в ромеях, віру Христову?
— Не прийняв би — не міг би навчатися, матінко.
— І увірував у неї?
— Того не можу ще сказати. Щоб бути відвертим, се тож кличе мене піти по землі своїй.
— Дивне кажеш ти, сину.