— Трудивсь як міг.
— Не всякий, княже, трудився так до тебе, трудитиметься і після тебе. Одне те, що анти, завдяки тобі, в усякім разі, передусім тобі, ось уже біля сорока літ не мають звад і не стинаються з ромеями, чого варте. А звитяга над обрами... Уміли б дякувати ліпше, подякували б. Нині ж прийми від нас уклін і запевнення: на ознаку дяки нашої і в угоду всім нам, князем по тобі буде один із синів твоїх. З сим вийдемо опісля перед віче й жадатимемо від віча.
— Спаси біг. Кого ж із синів моїх маєте на приміті?
— Покон велить саджати на стіл найстаршого. Гадаємо, так і буде. Радим у тебе достойний муж. Інших теж не зобидимо.
— Світозар воліє піти до ромеїв у науігу. Посприяйте йому, коли не передумає.
— Буде вроблено, княже.
— Ще про одне проситиму і проситиму уклінно: нсона моя Миловида най не йде зі мною в небуття. Лишаю її в дітьми своїми й повеліваю: най дасть їм раду беа мене.
— Твоє слово — закон, князю.
— Скажіть вічу і всьому людові, був би дуже потішений там, у Вираї, коби приклад княгині Миловиди став поконом для всіх родів наших. А ще знайте...
Хотів, видно, сказати, аби не кривдили жону яко християнку, та сіпнувся раз, вдруге і вже потім випростався й затих.
XXVI
Привідця всієї Склавинії князь Лаврит сидів високо в горах і добре бачив, що діється в долах — як у ближніх так і в дальніх, куди пішли вождь словенів Ардагаст і вождь білих хорватів Мусокій. Бо хоч авари й затопили собою Придунав'я, вони не могли перехопити гінців, що пробиралися з Карпат за Дунай чи з-за Дунаю, від Ардагаста та Мусокія. Ще не об'явився на світі супостат, котрий міг би зашкодити слов'янам проникати між чужих, тим паче на своїй землі. Погано лиш, що принесені ними вісті не тішили князя Лаврита. Очолені Ардагастом та Мусоківм раті пройшли далеко, мало не до Теплого моря, а досягти того, чого хотіли, чи й зможуть. Авари вторгнулись у їхню землю і спопелили доли дунайські по самі гори. Люд волає про поміч і відплату, а силу має лише для такого-сякого стриму навали. Тієї, котра могла б погнати аварів за обводи слов'янської землі, нема де взяти, окрім як покладатися на Ардагаста та Мусокія. А коли так, доведеться кликати їх передчасно, не давши довершити того, заради чого пішли в ромейські землі.
"Достойні привідці! — переказував через гінців. — Повідомляю вам, що зусилля наші, потрачені на захоплення Фессалоніки яко тверді, з якої ширилося б заселення земель між Дунаєм і Теплим морем, коли вони не принесли вам бажаного, мусять бути визнані за даремні. Обри прийшли і сплюндрували геть усе пониззя між Дунаєм і Карпатами, забрали з собою товар людський, набутки всякі. У горах зупинили їх, та з долів, окрім вас, немає кому погнати. Тож повеліваю: хутчіш повертайтеся в землю отців своїх, проженіть обринів і пометіться їм за глум та пожарища".
Привідці слов'янської раті в ромеях знали вже, що обри вдарили їм у спину і не лише в Подунав'ї, а й у Фракії: нападають на тих, що супроводжують полон, забирають їхні ратні набутки. Одначе не думали і не гадали, щоб удар був такий вразливий: кличуть кидати все й повертатися рятувати роди, землю свою. Невже й напади на сотні, котрим доручено доправити в Склавинію полон, не поодинокі? Невже з усього, що посилалося, нічого не дійшло? Гінці не відають, Лаврит не удостовірюе, що мав щось від склавинської раті. Виходить, так і е: в землю Склавинську нічого з полону не дійшло.
— Що маємо діяти? — Ардагаст перший прибув із цією тривогою до Мусокія.
— Іншої ради немає: тра повертатися і провчити обрів.
— Коли вже кидати усе, нами затіяне, і повертатися з одпим наміром — провчити обрів, то вчити маємо так, щоб пір'я летіло. Відаєш, про що йде річ?
— Сподіваюсь, сам скажеш.
— Скажу, одначе не зараз, перегодом. Най вистояться мислі, — пожартував, — та наберуть ваги достовірності. Сказав так та й подався до свого табору.
— Ока з Фессалопіки не спускати, — повелів тисяцьким. — Робіть вилазки, шукайте вразливі місця, най не думають ромеї, що ми відмовилися від мислі взяти сю твердь штурмом.
А тим часом посилав своїх вивідників на путі майбутнього відступу, велів їм знати про обрів усе, себе ж ніде й нічим не виказувати. І вже тоді, як вивідав та знав, покликав Мусокія.
— Настав час, содруже, почати новий похід — супроти а і; арів. Чи маєш полон і який?
Мусокій заходився перелічувати. Зрештою поцікавився, нащо се Ардагастопі.
— Віддай ного мені. Власне, з'єднай на певний час в моїм.
— Най буде так. А далі що?
— А далі ось що вдіємо? Аби збити аварів на ложний путь, робитимемо вигляд, що осади з Фессалоніки не знімаємо, най девні будуть, що сила наша як стояла, так і стоїть тут. Обоз же свій і полон пошлемо в супроводі надійної охорони — завважую: вельми надійної, аби авари зібрали й кинули на неї якщо не всю, то добру половину сіюєї раті. Коли ув'язнуть з охороною обозу в січу, отут їх і візьмемо рештою своїх тисяч у лещата — так, щоб не випустити вже ані обозу, ані турм аварських.
— Ловко, — зголосився Мусокій. — Сміливо і ловко. Лишається подбати, аби було ще спритно, без жадного розголосу.
— Се те останнє, про що мав просити тебе і мужів твоїх.
Обоз їхній як рушив з-під Фессалоніки тлумиськом, так і правився узвичаєним для всякого тлумиська робом: попереду і по боках комонні звідуни, в повинність яких входить одне — завчасу нагледіти можливого супостата й попередити охорону, за звідунами, що йшли попереду, — кілька сот комонних при мечах, сагайдаках із стрілами їа сулицях, за комонними — обоз і ті, що доглядають інну хуру в обозі, далі — полонені, товар, а вже за товаром — знову комонні. Значно чисельиіші, ніж ті, що попереду. Правилось те тлумисько лиш вдень. На ніч ставало табором, хто перепочивав, хто пильнував за табором і тими, що могли вторгнутись і перервати перепочинок. Усе робилося тут, як вимагала ратна повинність. Зате комонні тисячі склавинів ішли, всупереч узвичаєному серед ратних людей, лише поночі і прискорено, так, щоб і не випереджати полон і не відставати від нього аж надто. Відали чи не відали авари про рать, що йде за обозом навирці, про те лиш боги могли знати. Зате ні в кого не лишалося сумнівів, що вони певні: Фессалоніка усе ще в осаді, бо там, як і раніш, яро металось каміння з катапульт, таранились стіни й рискали по околіях комонні роз'їзди, виказуючи всім, хто хотів знати: слов'яни усе ще тут.