Лікар притримав осла, перечекав, поки зникла в далині постать священика й замовкло лунке фиркання його осла.
"Може б, почекати присмерку? Таки ж відсіль так близько до Єрусалима! Навряд, щоб тут чигали небезпеки та шаліли розбійника.. Хай уже темрява Божої ночі загорне його і сховає від поглядів ненависти та заїлої ворожости! Справді ж бо: "І сонце Боже злість людська згасити може"!" — міркував Йозабад, якийсь час ведучи осла на поводі.
Та мабуть, таки судилося йому того дня — не поспішати! Недалеко єрусалимського передмістя на перехресті доріг виткнувся левіт. Було видко, що дуже квапиться: мов по бубні, швидко торохкотів палицею по череві свого осла. І знову перечасував Йозабад, а коли нарешті рушив як слід, — перша зоря глянула з неба на втихаючий життєвий бій мешканців землі. Але, хоч бій затихав, супокій не сходив в душі людські, кляв свою криву долю священик, перетрушуючи в серці гіркість, досаду, і журбу, і куняв на своєму ослику:
"Кожен твір найнегідніший, що є під небом Божим має право на спочинок. От і такий нечестивий самарянин он вилежується на траві, немов сам цар Давид у винницях своїх!.. І нічого його не обходить, що хтось на світі мусить кудись поспішати, щось для когось робити. А ти, Шешбазаре, ти, священику Бога Відвічного, немов поденщик, найнятий на години, квапся, чимдуж поспішай, бо ж сьогодні тебе потребують в Єрихоні, завтра — в Тиверіяді, а позавтра.. хто знає? — може й в самому Тирі чи Сидоні?!"
Зідхнув, помисливши, що міг би в годину цю, як кожен инший, посидщіти спокійно в холодку на дау свого просторого дому та думати в супокою та нічній тиші про речі побожні. Й душа, що почала була обкипати брудним шумовинням, торкнувшись пороху дрібних речей поземських, черкнула, хоча ще не зовсім розкритим крилом, по безмежному просторі вічних мрій і піднеслась над земським.
— "Буду хвалити Господа, поки життя мого, буду співати псалмів, доки мене вистачить!" — білою мевою прошустіли в думці й розп'яли срібні крила слова псалми та піднесли Шешбазарову душу над безсенсовними жалями.
— Хай сидять по домівках своїх крамарі єрусалимські, закінчивши день, що в ньому дбали лише про заробітки та шахрування. Хай, хай... так і міркують сьогодні, завтра й аж до смерти... І яка ж користь із життя такого? Ні, не сміє нарікати він, Шешбазар, що живе, щоб Бога вічного хвалити, щоб і в инших серцях бажання будити в радості також Богові служити...
І пірнув у молитву.
А шлях, широкий і вільний, уже звузився, як глибокий рівчак, повився між скелями, що ніби все тісніш присувались до нього. Вечірнє, вже погасаюче світло загортали сині завої присмерку. Ослик спіткнувся на камінь, пирхнув. Спустив голову і понюхав порох. Потім став, витягнув шию й глибоко втягнув у себе повітря. Постриг ухами "на кров" і дрібно затремтів.
Шешбазар нашорошився, прислухався й немов би вловив слабий стогін чи тяжке зідхання, що виходило з сутінку навислої над шляхом скелі.
— "Пограбований, прибитий подорожній? Тут? Під самим Єрусалимом?.. Чи може, якийсь прокажений, що маячить в гарячковому сні? Чи хворий якийсь мандрівник?.. Ні, неможливо!.. Занадто бо це близько до Єрусалима..
Потис ногами ослика, але по кількох кроках стогін став зовсім чутний: ішои виразно з-під скелі. Шешбазар під'їхав ближче. Не злазячи, схилився над людиною, що лежала і приглядався до обличчя. Все ж таки вистачило світла, щоб розпізнати: Мисфар! Таки ж він, міняйло з-під вежі Антонія!.. Чого ж він тут без плаща, в пошматованій одежі, закривавлений, мабуть, сильно побитий?.. Перев'язати б рани... Але, чим?.. Де ж тут візьмеш води, щоб хоч обмити кров?.. Зрештою... Зрештою, хм.. Таки ж пів-Єрусалима зазнало на власній шкурі, що Мисфар — негідник і злодій. Ого! Тільки впадь йому в лихварські пазурі! Пограбує в пень, без хитона пустить і серед білого дня. Прилюдно на майдані оббілує... до м'яса!
Шешбазар штовхнув осла.
Справді, задля такої скотини стане він затримуватись, коли там, у храмі будуть чекати побожні, правдиві, порядні люди?! Ждуть на слово Боже, а він тут буде вовтузитись.. з ким? Та ж, кінець кінцем так близько до Єрусалима, майже на передмісті...
Може й не грабіжники, а ті, що він їх сам пограбував, напали на лихваря.. по заслузі...
— Забрали своє, тільки й усього!... Отож, недурно й сказано: "Хто кривдить убогого, щоб помножити багатство своє, віддасть його, а сам збідніє".. Справді, пограбували грабіжника — грабіжницькі розрахунки....
Заспокоював себе й підганяв осла. Треба ж було добре їхат цілу ніч, щоб прибути на час, де чекають на нього богомільні люди...
*
З усіх чеснот, що прикрашали левіта Сибу, сміливість не була найвизначнішою. Тому він гнав свого осла щосили, щоб наздігнати ще до пітьми священика Шешбазара, що йому цього разу "позичили" Сибу на допомогу. Як стій домовились вони зустрінутись біля "великої криниці", тієї, що коло неї випасав свого осла самарянський лікар. Тож Сибі треба було проїхати чималий шматок шляху назад. А левіта, немов на гріх, затримали вдома, — й забаривсь.
— Добре Шешбазарові, ну-ну! — міркував Сиба, — його ж хутір у двох перегонах від Витанії.
Тим часом він, Сиба, хуторів не має, ех! Тільки вбогу хатину на протилежному єрусалимському передмісті — аж, де! — від дороги, що веде до Витанії. Тож тепер, коли й дожене священика, то хіба десь аж біля "фенікійського перехрестя", де розходяться шляхи фенікійських караванів від шляхів єгипетських мандрівників.
— Коли б же то дігнати завидна! — мріяв Сиба й раптово просто наскочив на того "грішника самарянського" — біля криниці. Загибелі на них, поган, нема! Ех!
Але в ущелині почув Сиба ніби цілком ясно кування ослячи копит по кам'яному кориті шляху — й зрадів. Напевно, це Шешбазар... Здається, й голос його... Підігнав ще ослюка й опинився біля пораненого. Мало не скрикнув ще голосніш за того, що лежав під скелею.
— Чи ж.. не проти ночі згадуючи.. Чи ж це священик? О, Адонай...
І більш з переляку, як із співчуття скочив з осла й повернув обличчя побитого до світла.
— Ми-сфар!... Міняйло...
— "Ну ти, ледарю, цього не вкрав!" — відітхнув Сиба не без вдоволення й, заспокоєний, не намагався навіть вияснити, чогог та як міг опинитись тут знаний здирщик та глитай. Пам'ять яскраво розсвітлила згадку, як нарахував йому Мисфар і за те, що тримав у таємниці дану левітові позичку на будову дімка. Треба ж бо було, щоб не довідались у храмі...