Лігейя

Страница 4 из 6

Эдгар Аллан По

В кімнаті стояло кілька отоманок та золотих східних світильників і, звичайно ж, велике ложе — шлюбне ложе, що неначе прийшло з індійської казки, низьке, вирізьблене з твердого чорного дерева, а над ним — балдахін з широкими завісами. В кожному кутку покою стояли ставма величезні чорні гранітні саркофаги, привезені з царських могил поблизу Луксора; віка їхні прикрашали стародавні барельєфи. Але найбільше ота химерність відчувалась — на жаль! — у драпіровках покою. Гнітюче високі — висоти просто незмірної — стіни від стелі до підлоги були обвішані широкими важкими шпалерами із щільної та масивної на вигляд тканини; з тієї самої тканини були й килим на підлозі, й укривала на отоманках та на шлюбному ложі, й завіси балдахіна, й пишні збірчасті штори, що закривали частину вікна. Тканина, рясно пронизана золотим шитвом, була вся вкрита безладно розкиданими арабесками, приблизно у фут завбільшки, вишитими смоляно-чорними нитками. Однак ті фігури виглядали справжніми арабесками, тільки коли на них дивилися під одним-єдиним кутом зору. Завдяки хитрій вигадці, яка сягає в сиву давнину, а нині відома всім, арабески було зроблено мінливими для ока. Той, хто переступав поріг кімнати, відразу отримував враження чогось геть потворного; але коли він заходив у глиб покою, це враження потроху зникало; і, крок за кроком посуваючись по кімнаті, гість відчував себе оточеним нескінченним сонмищем страшних постатей з норманських забобонів чи, може, з гріховних сновидінь християнських ченців. Цей фантасмагоричний ефект ще більше посилювався умисне спрямованими за драпіровку потоками повітря — все в кімнаті раптом тривожно й огидно оживало.

Ось у цьому будинку, в цьому шлюбному покої я й провів із Тремейнською леді ті нечестиві години першого місяця нашого з нею шлюбу і почувався лиш трохи неспокійно. Того, що мою дружину лякають ґвалтовні, люті зміни мого настрою, того, що вона сторониться мене й ледве терпить любощі зі мною,— цього я не міг не розуміти, проте відчував радше втіху, ніж прикрість. Я не любив її, я чув до неї таку відразу, яка притаманна більше демонові, а не людині. Пам'яттю я линув у минуле (ох, і з якою ж силою жалю!) — до Лігейї, коханої, величної, прекрасної, забраної в мене могилою. Я впивався спогадами про її чистоту та мудрість, про її піднесений, неземний дух, про її палке, жертовне кохання. І тепер душа моя згоряла у вогні, могутнішім за всі вогні її душі, разом узяті. В чаду опіумного забуття (бо мене вже міцно закувало в кайдани те зілля) я повсюди вигукував уголос її ім'я,— і серед нічної тиші, і вдень, де-небудь у відлюдних місцях лісової пущі,— немовби тим нестримним завзяттям, тією високою пристрастю, всеохопним запалом жаги й туги за небіжчицею я міг повернути її (ох, якби це могло коли-небудь статися!) на земні стежки.

Десь на початку другого місяця нашого подружнього життя леді Ровена раптом зазнала нападу незнаної хвороби, від якої тіло її відходило дуже повільно. Лихоманка, що сушила Ровену, особливо мучила її ночами; в тому тривожному стані напівдрімоти вона говорила про якісь звуки і порухи, що вчувались їй у кімнаті і десь поряд у вежі. Я зважив, що все те не може мати інших джерел, окрім її хворої уяви,— хіба що на Ровену впливала ще й уся фантасмагорич-ність самої кімнати. Кінець кінцем дружина почала видужувати, і невдовзі була здорова. Але минуло зовсім небагато часу, і новий, ще жорстокіший приступ вдруге повалив її на ложе страждань; від цього нападу хвороби її здоров'я, й без того вельми кволе, вже більше до неї не повернулось. її нездужання стали після того загрозливі, а ще загрозливішими здавалися поворотні напади хвороби, що повторювались, нітрохи не зважаючи на вченість та чималі зусилля її лікарів. З дальшим посиленням тієї хронічної недуги, яка, очевидно, остаточно заволоділа її організмом,— і вилікувати його було понад людські сили,— я не міг не помітити, що водночас посилилась її дратівливість і схильність лякатися навіть власної тіні. Вона знову стала згадувати — і тепер все частіше та настійливіше — про ті неясні звуки й дивні порухи за шпалерами, про які розповідала перше. Якось уночі, наприкінці вересня, дружина знову заговорила на цю болючу тему і наполегливіше, ніж звичайно, вимагала моєї уваги до тих з'явищ. Вона щойно пробудилася від неспокійної дрімоти, і я з тривогою й невиразним страхом стежив, як міниться її виснажене обличчя. Сидів я в головах різьбленого ложа на індійській отоманці. Вона трохи підвелась на постелі й тихо, але гаряче зашепотіла про звуки, які власне чує вона, а не я, і про порухи, які щойно бачила вона, а не я. За шпалерами віяв вітерець, і я вирішив показати їй (хоча, мушу признатися, сам не був цілком певен цього), що ті майже невловні зітхання й ледь помітні коливання фігур на шпалерах — лише природний наслідок протягу. Але мертвотна блідість, що вкрила її лице, переконала мене, що всі намагання заспокоїти бідолашну жінку будуть марні. Здавалось, вона от-от знепритомніє, а поблизу не було нікого з прислуги. Я згадав, що в сусідній кімнаті стоїть карафа з легким вином, якого Ровені приписали лікарі, й поспішив до дверей, щоб мерщій принести те вино. Проте коли я ступив у коло світла під курильницею, мою увагу привернули дві разючі речі: я відчув, як щось відчутне на дотик, але невидиме пролетіло поруч, легенько торкнувшись мене; а ще побачив на золотому килимі, в самій середині яскравої світляної плями якийсь обрис, неясний обрис ангельської подоби — уявіть собі, якщо зможете, тінь від тіні. Але я, страшенно збуджений від надмірної дози опіуму, не дуже перейнявся цими появами і не сказав про них Ровені. Знайшовши вино, я знову перейшов через кімнату, наповнив келих і підніс його до уст напівзомлілої леді. Вона вже, власне, прийшла до тями і сама взяла келих, а я сів на ближчу отоманку, не зводячи з хворої очей. Саме тоді я виразно усвідомив, що чую легенькі кроки на килимі, біля самого ложа; а наступної миті, коли Ровена підносила вино собі до уст, побачив,— або мені примрілося, що бачу,— як до келиха, ніби з якогось джерела у повітрі впали три чи чотири великі блискучі краплі рідини рубінового кольору. Я те бачив, Ровена — ні. Вона без вагань проковтнула вино, а я не сказав їй про явище, бо, зрештою, вважав його за плід своєї запаленої уяви, хворобливо підстьобнутої страхом за дружину, спожитим опіумом та й пізньою годиною.