Лігейя

Эдгар Аллан По

© Український переклад. В. В. Вишневий, 1992.

І спочива там людська снага, та, що їй згину немає. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь — то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої.

Джозеф Гленвілл

Я, хоч убийте, не можу достеменно пригадати, як, коли й навіть де саме вперше зустрівся з леді Лігейєю. Відтоді спливло вже багато років, і пам'ять моя ослабла через безліч страждань. А може, тепер я нездатний пригадати ті деталі тому, що, сказати по щирості, дивовижна вдача моєї, коханої, її рідкісна вченість, незвичайна, якась миротворча краса, прониклива і чарівна промовистість тихого мелодійного голосу аж так заполонили тоді мою душу,— поступово, але владно,— що я всього того навіть не помічав і не розумів. І все ж видається мені, що вперше я її зустрів — а потім ще багато разів бачив — в одному великому, старому, трохи вже занепалому місті на березі Рейну. Вона дуже мало розповідала про свою родину. Але що рід той був вельми давній — годі сумніватися... Лігейя! Лігейя! Заглибленому уприродничі студії,— а вони ж над усе спроможні притлумити всі враження від навколишнього світу,— мені досить тільки згадати любе ім'я Лігейї, щоб в уяві постав перед очима образ тієї, кого вже нема. І тепер, коли я пишу, мене осяває спогад, що я, власне, так і не дізнався дівочого прізвища жінки, яка була моєю подругою і моєю нареченою, яка поділяла зі мною мої студії, а зрештою стала мені коханою дружиною. Може, це так виявилась моя жартівлива делікатність у ставленні до Лігейї? А може, я не розпитував її, бо випробовував силу свого кохання? А може, то в мене була просто примха — палка романтична жертва на вівтар найшаленішої любові? Я неясно пригадую лише сам факт нашої зустрічі,— хіба ж дивно, що геть забув обставини, які її спричинили та супроводили? І, далебі, якщо той високий дух, який називають духом романтики... якщо ота бліда й туманнокрила Ашторет з ідолопоклонницького Єгипту, правила, як розповідають, фатально нещасливими шлюбами, то вона напевне правила й моєю долею.

Але є одна люба серцю річ, щодо якої пам'ять не зраджує мене. Це — подоба Лігейї. Статурою вона була висока, трохи худорлява, а в останні свої дні навіть виснажена. Навряд чи знайду я слова, щоб змалювати величавість і стриману невимушеність її постави або незбагненну легкість та пружність її ходи. Вона з'являлася й зникала, немов тінь. Щоразу я усвідомлював, що вона вже тут, у моєму затишному кабінеті, лише тоді, як чув ту любу музику — звуки тихого ніжного голосу — і відчував на своєму плечі білу, як мармур, руку. Красою обличчя з нею не могла б рівнятися жодна з казкових дів. В ньому була осяйність опіумних марень — ефірне видиво для піднесеного духу, куди божественніше за всі шалені фантазії, що витали колись над дрімотними душами Делосових дочок. А проте в рисах її не було тієї правильності, яку ми нерозважно привчилися звеличувати у класичних витворах язичників. "Не існує витонченої краси,— цілком слушно зауважує Бекон, барон Веруламський, розмірковуючи про форми й типи краси,— без деякого неладу в пропорціях". І хоча я бачив, що риси Лігейї не мають класичної правильності, хоча розумів, що її врода саме "витончена", і відчував, що найпершу роль тут грає отой "нелад", а однак намагався, марно намагався відшукати ту неправильність і довести до ладу власні уявлення про той "нелад". Я вдивлявся в її високе бліде чоло — воно було бездоганне (яке ж холодне це слово, коли стосувати його до такої божественної величі!), а кольором могло б змагатися з найчистішою слоновою кісткою — широке, лагідно-опукле й владно-спокійне; а обабіч — довгі локони, хвилясті від природи, чорні як воронове крило, з яскравим полиском; глянувши на них, ви достоту осягали той Гомерів епітет: "Гіацинтові!" Я вдивлявся у делікатний обрис її носа — ніде не бачив я такої довершеності, хіба на вишуканих давньо-іудейських медальйонах: такі самі витончені лінії, така сама ледь помітна орлина горбинка, такі самі плавні дуги ніздрів — ознака трепетної душі. Я милувався чарівливими вустами. От де вже справді торжествували небесні чари! Вишуканий вигин невеличкої верхньої губи... під нею м'яко, розслаблено, чуттєво спочиває нижня... жваві ямочки, манливі кольори... зуби, що відбивають з разючим блиском кожен промінець божого світла, що падає на них, коли вуста розкриваються в усмішці, погідній та ласкавій, а водночас найрадіснішій та найосяйнішій у світі!.. Я доскіпливо вивчав форму підборіддя — і тут теж знаходив ту лагідну помірність, ніжність і величавість, повноту та одухотвореність, що були в давніх греків,— такі обриси, либонь, бог Аполлон навіяв уві сні Клеоменові, синові афінянки. І тоді я заглядав у величезні очі Лігейї...

Античні віки не залишили нам ніяких взірців людських очей. А тим часом, можливо, саме в очах моєї коханої і ховався секрет, про який згадує барон Веруламський. Вони були, по-моєму, набагато більші, ніж звичайно бувають людські очі. Вони були навіть глибші за очі газелей, що пасуться в долині Нурджахеда. Проте лише вряди-годи — в хвилини найсильнішого хвилювання — ця незвичайна особливість ставала в Лігейї справді помітною. І в такі хвилини краса її,— можливо, такою вона видавалася тільки завдяки моїй розпаленій уяві,— то була краса істоти неземної, краса казкової турецької гурії. Зіниці тих очей, чорні як ніч, променіли несказанним блиском, ще й відтінювались смоляними віями. А над очима — трішки нерівні брови такої самої відтіні. Однак та "дивовижність", що вчувалась мені в очах Лігейї, природу свою мала не в їхній формі, чи кольорі, чи блиску,— вона, безперечно, зумовлювалась їхнім виразом. Ой, хіба спроможне слово передати той вираз! За всім безміром словесних звуків ми, либонь, тільки ховаємо своє невігластво в царині духовного. Вираз очей Лігейї! Скільки довгих годин провів я у роздумах про нього! Як силувався осягнути його безсонними літніми ночами! Що це було — ота таїна, незмірно глибша, ніж сам Демократів колодязь, яка ховалась у безодні зіниць моєї коханої? Що це було? Я весь пойнявся жагою пізнати це. Ті очі! величезні, сяючі, божественні! вони стали для мене, як подвійні зірки Леди, а я для них — найшанобливішим звіздарем.