Підгинаю під себе ноги. Міркую, чи перейматись. Куди ж поділася незагоєна ляля?
Переймаюсь. Й ані одної зайвої дії.
Часу не шкода, тому що й ані часу.
Хто з нас утнув нехороше — чи я, чи ляля. Наразі міркування зайві, через це так само без них. Окрім того, що сплива мимоволі. Мимоволі ж спливає тільки та, що лишилась. А лишилась хіба що Лариса Рейснер. Інших довготривало нема: ані Соні Нейтман, ані Ельзи Тріоле; ще Сейфулліни — теж нема.
Я готова змінити позу, коли з порога тріскотня. На додаток не міняю, бо простирадло піді мною розповзається фіолетовими та зеленими плямами. На моїх ступнях могли лопнути фіолетові та зелені вени. Вени здувались повсякчас і колись мали лопнути. І от, це тоді, як щезла ляля, і в домі загомонів загрозливий жіночий альт (я розбираю, після тріскотні). Ясно, що це не ляля. Будь-хто, але не вона. Напевно, це навіть не Соня Нейтман, Ельза Тріоле чи Сейфулліна. Сюди вони вже не ходки.
Ця жінка, звісно, Лариса Рейснер. Я здогадуюсь, оскільки так просто. Лариса Рейснер наближається і каже, хто вона: Лариса Рейснер.
Мені соромно через плями, які роблю спробу прикрити (сховати), однак виходить кепсько, а Лариса Рейснер помічає невдалі намагання.
Просить, щоби без зайвих зусиль, її про все попередила ляля, і сенсу займатися подібними речами немає.
Добре, мовлю, коли немає; і більше не стараюся виглядати людиною. Чекаю, що ж далі.
А далі Лариса Рейснер гомонить, що врешті їй на мене наплювати і тут вона не для цього. Ляля просила передати ось, і протягує книжку; де чемодан чи валіза? Лариса Рейснер приїхала за рештками життя від лялі, тому якнайшвидше слід зібрати, а зі мною тут пань-катися їй нема коли. Та й хто їй я, аби ще зі мною тут панькатися?
Мовчу, понеже у домі ніяких чемоданів та валіз. І Лариса Рейснер усе розуміє, протягуючи ту книжку.
Протягує, але про кастроване існування зась.
Невже мені необхідна ця книжка?
Ця, — Лариса Рейснер. Від лялі ж.
Підсовуючи намовлену Ларисою Рейснер книжку під себе, які чемодани або валізи при однім ліжку на двох?
Лариса Рейснер, зобачивши на підлозі лантухи від лялі, згрібає до рук.
Піду так, каже Лариса Рейснер.
Можна подумати, я не бачу, що піде так.
Гребти не настільки багато, аби Ларисі Рейснер перебувати в кімнаті надовго. Із лялею ми мали скромно. Лариса Рейснер бариться. Чого ж баритись?
Простирадла навіть не фіолетові і зелені, а почорніли. У руках Лариси Рейснер білизна лялі.
Не знаю, нащо вона, Лариса Рейснер, і досі тут, адже кастрованому існуванню віднині не бути — є та книжка. Не витримую: чого ще? Лялі!?
Лариса Рейснер всміхається, дякує, ні, ляля в неї є, і в лялі будуть червоні маки та рай, тому хвилюватися за неї не варт і пропонувати неіснуючу нині тут лялю однаково не варт.
Вона так усміхається, що хіба ж простирадлам не чорніти.
Простирадла чорніють іще.
Так, віддаляючись, Лариса Рейснер, лялю забирає з собою, прецінь мені зостається її ненароджений син із великими очима і ця, тиче під моє спіднє, книжка, а ще, гарячіє Лариса Рейснер здаля, тут зостаєшся ти, який може і трахаєш, але не спокушаєшся на чужу любов.
■
Лариса Рейснер іде остаточно; думаю: чи не червоні маки лялі починають квітнути під пальцями моїх ніг? Тому що мені червоно.
березень — 11 травня 2008р.
м. Донецьк