— А де Карамаш?— запитав Тихін Іванович.— Невже навчальний рік для нього не розпочався?
— Він оженився,— промовив хтось од груби.
Всі озирнулися назад, а дехто засміявся, вважаючи це за жарт.
— Кого ж він узяв? — поцікавився учитель, підтримуючи загальний сміх.— Чи не двійку?
Хлоп'як із задньої парти серйозно відповів:
— З Мелашкою Кияченко розписався на минулому тижні.
Хлопці все ще сміялися, а дівчатка почали між собою перешіптуватися. Кожне добре знало моторну, вертляву Мелашку, чоловіка якої вбило на війні. Пам'ятав дехто і її чоловіка — могутнього дядька, у якого був єдиний на всеньке село велосипед. Ніхто не міг уявити на його місці нашого Карамаша, ніхто взагалі ще толком не відав, як це — бути чоловіком... Протягом уроку Тихін Іванович з якоюсь підозріливою увагою приглядався до своїх учнів, а після дзвінка сказав:
— Передайте отому Левку Карамашу, щоб завтра до школи прийшов.
На другий день Левко був у класі. Всі сподівалися грози на його голову, а він почував себе так, ніби нічого не сталося. Тихін Іванович розмовляв із ним тихо, навіть ввічливо.
— То ти вже не вчитимешся? — запитав він.
— Хіба я знаю? — відповів Левко.
— А чому ти не знаєш?
— Вчитись хочеться, та немає коли. Треба якось жити.
Вчитель затнувся, а перегодя знову:
— Хто ж тебе напоумив?..
— Женитись? А мати.
— Заставила, чи що?
— Ні, чому ж заставила,— вона порадила. Сказала, що Мелашка гарна жінка, до роботи справна і так сердечна. Що і їй, матері, легше з невісткою житиметься.
Тихін Іванович таки не стримався й вигукнув:
— Але ж дитина ти зовсім! Чи тямиш, що тобі вчитися треба?
Левко здивувався:
— Яка я дитина? Такі, як я, роблять давно, а я що... Колись учитимуся ще — набуду ремесла.
— Це твоя мати так?..
— І мати, і я сам.
Він посидів у класі до дзвінка, а на перерву пішов геть. Ішов він без книжок, без зошитів, застромивши руки в кишені й щось насвистував. Було дивно, що зовсім недавно ми вважали його за товариша, майже за рівню. І те здивування робило нас дорослішими, ніж ми були.
Взимку, по перших добрих снігах, він разом з іншими погоничами привіз до школи дрова. Мабуть, добивалися аж з-під Майдану, що в Чорному лісі, бо весь обріс інеєм, а на бровах та над губами понамерзали бурульки. Школярі позбігалися скидати дрова. Коли інші погоничі роз'їхались, ми запросили Левка в клас, щоб відігрівся. Спершу віднікувався — мовляв, коні охолонуть, і додому поспішати слід, але для коней познаходили якісь попони, накрили — і він таки погодився.
Якось незграбно зайшов у коридор, оглушений вереском і вражений безугавною біготнею. Вибачливо усміхаючись, спробував сісти за парту — і ледве проліз. Дівчатка, дивлячись на Левка, почали про щось перешіптуватись. Усі хлопці намагались бути з ним запанібрата, розказували про всякі пригоди, які сталися в класі, про смішні випадки, і самі ж сміялись, бо Карамаш тільки розглядався по боках. Калатнув дзвінок, і він, відчуваючи полегкість, звівся йти. Його не випускали, впрохували посидіти,— і в цю хвилю зайшов Тихін Іванович.
Він сказав сідати, провів перекличку і, вражений небувалою тишею, уважно глянув на учнів. Коли вони по виразу обличчя зрозуміли, що він помітив Левка, то всі заворушились, заговорили. Карамаш почував себе так ніяково, що зігнувся до самої парти, ввібрав голову в плечі й намагався бути зовсім непомітний.
— Дозвольте мені піти,— нарешті попросив він.
— Нехай сидить, нехай сидить,— відгукнувся клас.
— У мене ж коні...
— Не випускайте його!
Тихін Іванович підняв руку, домагаючись тиші, і мовив:
— Посидь на цьому уроці, послухай разом з усіма, повчись... У кого є чистий зошит і вільна ручка — дайте Карамашу.
Здавалося, для Левка більше не існувало нічого, крім цього уроку. Він ловив кожне вчителеве слово, прислухався до учнівських відповідей — і, мабуть, розумів, хто відповідає правильно, а хто помиляється. Він навіть записував приклади з арифметики, намагаючись їх розв'язати,— і невдоволено супив чоло, бо багато запустив, і вони йому не давались.
На перерві знову всі обступили Карамаша, і Тихін Іванович розпитував про життя. Той відповідав одним словом.
— Добре... Добре...
— От вечірні класи скоро відкриються в нас, чи ходитимеш? — поспитав учитель.
— А чого ж...
Гуртом провели його до коней. Уже виїхавши на дорогу, Левко озирнувся, всміхнувся якось вибачливо й провинно, що в кожного защеміло на серці. І тоді, коли він сидів разом з нами на уроці, й тепер, коли усміхався,— був він зовсім не старшим, був він нашим ровесником, у якого війна вкрала дитинство і школу. І Тихін Іванович думав, що то Левко так вибачливо всміхався, мабуть, своєму дитинству й школі, знаючи, що коли в школу він ще повернеться, то в дитинство — ніколи.