З таким маршем тяжко змагатися навіть Коті. А хіба ж тут справа обмежується самим маршем?
39
Світлоярськ переживав цивілізаційний шок.
Шок був несподіваний і запізнілий. Міг би виникнути одразу після переселения, викликаний безліччю прекрасних причин: архітектурою нового села, електрикою, водогоном, газом, радіо, телевізором, телефоном, небаченими громадськими будівлями, монументами на просторих площах Світлоярська, зрошувальною системою, яка поклала край залежності від примх погоди, чайною, де тоді охоче давали не тільки чай, цілим загоном сільськогосподарської авіації, який отаборився 8а Світлоярськом, на колгоспному аеродромі, поряд з бригадою механізаторів. Усе це сприймалося як належне, як дапість, як завойоване й закономірне, воно ставало побутом, звичайним життям, іподі навіть буденністю, піхто не захоплювався всемогутньою силою електрики й не заклякав побожно перед таємничою дією електронів, три трансформатори (одии коло сільради, другий коло ферм, третій коло Самусів) привертали увагу не більше, ніж колись курінь на баштані або колодязь з журавлем; газ був балонний, але світлоярівці вже очікували, коли спорудять газопровід Оренбург — Західний кордон, щоб десь втулитися зі своєю трубочкою й собі, тим часом законно обурювалися, коли траплялися перебої з завезенням балонів, і в районній газеті "Голос степу" в рубриці "Листи трудящих" скаржилися: "Доки Світлоярськ сидітиме без газу? Іншим завозять, а нас минають". Деяке збурення вніс у життя світлоярівців телевізор. І не занадто цікаві програми Українського телебачення, а також не через те, як назвав його Варфоломій Кнурець, радіологічне оская"е-нїння ефіру, що його викликали над Світлоярськом електромаг-
Щтві поля від радіо, телебачення й високовольтних енергетичних [ліній,— просто розпочалося змагання, в кого вища телеантена, в кого красивіша сталева вежа, хто вловлює більше програм; коли ж Безкоровайному його сини, які давно вивчилися на інженерів сільгоспмашин і десь працювали на тракторних і комбайнових заводах, понаварювали до його телевеяіі сталевих драбинок, тру-|бок, щіток та їжаків, і телевізор бригадира колгоспних механізаторів став ловити не тільки всі радянські програми і програми Інтербачення, але й Рим, Париж і дрібненькі європейські країни, тоді село кілька місяців вело гарячі суперечки про те, де вродливіші теледиктори: в Римі, в Парижі а чи в деяких дрібненьких європейських країнах.
Не дуже стривожилися світлоярівці, не почувши жайворонка в полі, бо якось пе вміщалося в голові, щоб таку гарну пташку Могли витравити гербіцидами, хотілося думати, що вона просто пе прилетіла одну й другу весну, як пе прилітають іноді ластівки. Трохи більше стурбувалися, не почувши деркача. Все ж таки жили колись на краю плавнів, коло високих трав, і щоліта чули, як у тих травах подає голос деркач. Ніхто його ніколи пе бачив (бо втікав деркач навіть од всюдисущих косарів), деркач теж нікого не бачив, він собі дирчав у травах, всі люди то чули, а він чув людей. Повесні приходив пішки з Африки, восени знов мандрував туди, так тривало завжди, а от у нове село не прийшов. Чи то. збройний конфлікт на Близькому Сході, чи гербіциди, чи безліч шосе по дорозі стали па заваді. Одним словом, цивілізація.
Світлоярівцям я"алко було деркача. Вони вважали, що він все ж прибігав на старе місце, але не знайшов пі Карпового Яру, пі високих трав, засумував і відкинувся, більше вже ніколи пе з'явився.
Досить спокійно сприйняли світлоярівці зникнення різнокольорових (іноді й вельми славних) українських горілок, всіх отих "Полтавських", "Сумських", "Чернігівських", "Вінницьких", "Запіканок", "Спотикачів", "Перцівок", "Вишнівок", "Слив'янок", "Калганівок", "Зубрівок" та інших. Непомітно перейшли також від домашніх паляниць до сільмагівського хліба; за статистичними даними товариша Зновобрать, в Світлоярську вже пе було жодної жінки, молодшої за тридцять років, яка вміла б спекти українську паляницю; пампушки, кпипгі, пиріжки поволі забувалися, плескачі вперто пекла, здається, тільки Вустя-Чухалка, бо це була її фірмова страва, навіть славу цього села — вареппки — в найпростіших їх модифікаціях (з сиром і з давленою картоплею) спробували передати в систему громадського харчування, де вона втратила свої високі якості й неповторний смак і була пазвапа дотепниками "недоварониками". Жінки радо відмовлялися від стояння коло печі, їх влаштовував перехід на державне постачання, чоловіки загалом теж були за вивільнення жінок од деяких домашніх справ, але по їхніх тонких натурах і вишуканих, як у всіх українців, гастрономічних смаках відчутпо вдарило збіднення раціону, і вони гірко поспівували слідом за карпатським поетом: "Гей, ча-ча, гей, чу-чу,— я вже хліба пе печу. Якби що хтось так зробив, щоб і їсти не варив!"
Але ж як подумати, то цивілізація не в тому, що їдять, що п'ють і які птахи співають тобі пад вухом. Цивілізація навіть не в машинах, виявлясться. Бо в Світлоярську тпх машин, тих двигунів внутрішнього згорання, тих електродвигунів було стільки, що вистачило б на невеличку країну, яка розвивасться. Але шоку це в Світлоярську не викликало ніякого, сприймалося знову ж таки як дапість і закономірність.
Шок був викликаний великим науковим відкриттям, яке світ-лоярівці зробили пізньою весною того року. Виявилося, що цивілізація не в тім, на чому їздять, а по чому їздять. Поки ти ганясш машипи, мотоцикли, мопеди й велосипеди по пилюзі, по багпюці, по пісках, глині й чорнозему, по баюрах, бакаях, ямах, чорториях, рівчаках і калюжах, то хоч які досконалі ті транспортні засоби, цивілізації ти не відчуєш і па копійку. Але проклади кам'яну дорогу, та залий рівненько асфальтом, та прокотись по ній на гумових колесах, піддаючи газку,— ото вопо, ото радість, захват, запаморочення і чудо з чудес!
Від першого дня переселепня на пове місце світлоярівці вперто кидалпея думкою до отих кількох кілометрів багпюки, що відокремлювала їх від широкого світу. Було багато розмов, суперечок, критики й самокритики, па кожних звітио-внборних зборах колгоспу "Дніпро", на всіх засіданнях сільвиконкому нагадувано керівництву про дорогу, але Зінька Федорівна, підтримувана товаришем Зновобрать, посилалася то па відсутність коштів, то на зайнятість важливішими справами, то на потребу виконання чергових завдань, то па недовиконання зобов'язань перед державою. Нарешті, в грудні минулого року на звітних виборах Зіньці Федорівпі сказано так: або кладемо шосе, або сама бери молоток і бий камінь, коли в колгоспі не можна знайти десять чоловіків та п'ять авто-машип. Критика, як відомо, рушійна сила, вона зрушила навіть Зіньку Федорівну, і вже до травня в Світлоярську відкрито першу чергу майбутнього колгоспного шосе. Щоправда, оті кілька кілометрів так і лишилися в первісному етапі, асфальт був прокладений тільки в самому селі по головній вулпці, що з'єднувала адміністративний центр Світлоярська з фермами. Всього два кілометри сірої широкої стрічки асфальту, а що зчинилося!