Коли ми не маємо нічого проти того, що Готе і ЇКорж Сапд — ми наводимо для прикладу дві "найбільші душі" — жили, як їм заманеться, та що й друкуємо, надто про любовні справи першого, цілі бібліотеки, які поглинаються його шанувальниками і шанувальницями з якимось благоговійним захватом, то чому ми пе схвалюємо в інших того, що слугує предметом захопленого подиву в Гете і Жорж Санд.
Так, так, чому не схвалюємо? З цим прискіпливим запитанням чіплялися до Дашупькп вже через місяць після її появи у Веселоярськ у по воселоярівці, які були рішуче й назавжди відіпхнуті па задній плай, а всі ті, хто прибував до села в рангах падзвичайпих представників та уповноважених. З появою Дашупькп у Весело-ярську знов і негайно відродилася стара, забута вже професія представннка-уповнованїеного, який епдить у колгоспі тижнями й місяцями, забувши про сім'ю, про світ, навіть про власне ім'я. До сільськогосподарського виробництва це не мало ніякого відношення. Пі до механізації ферм, ні до впровадження високоврожайних сортів пшениці, ні до гібридної кукурудзи. Причина була одна: Дашунька!
Почалося все з випадковості. Бо ж відомо, що нема нічого за-кономірпішого, ніж випадковість. Щоправда, як люди свідомі, ми набагато вище ставимо задум, але тут закономірпішою все ж була випадковість. У Веселоярську скликано міжрайонну нараду спеціалістів по благоустрою колгоспного села. Де ж і скликати таку нараду, як не у взірцевому й прекрасному Веселоярську! Люду набилося чимало, вперше заповнений був колгоспний новий готель, були квартиранти в голови сільради, в Зіньки Федорівни, в бухгалтера Левка Левковича, в директора школи і в Грицька Грицькови-ча, трьох учасників паради відведепо й до тітки Наталки, хоч вона тепер, маючи Дашуньку, не дуже й сумувала за почувальппкамп. Але гостиппість у степу — понад усе, тож Наталка подала гостям нові рушники, поклала непочатий брусочок туалетного мила "Суничне" до вмивальника перед хатою, поштиво ждала, поки вони помиють руки, а тоді запросила в прохолодну хату до гарячого борщу. Гості теж виявилися людьми поштивими: перш ніж зайти до хати, довго обшкрябували перед порогом об залізячку черевики, тоді познімали свої повепькі (може, придбані саме для такої наради) капелюхи з рисової соломи, обперезані чорними муаровими стьожками, поклали ті капелюхи на лавочці під хатою (Наталка любила, сидячи на тій лавочці, мити увечері ЙОГИ теплою водою) і аж тоді, покахикуючи і потрушуючи плечима, пішли за господинею.
Церемонія з'їдання Наталчпного борщу була вельми затяжною, бо, коли десь години через дві нагодилася туди Дашунька, гості ще не показувалися з хати, господиня тея; перебувала, як сказав бп вибагливий стиліст, в структурі інтер'єру, а тим часом на екстер'єрі, тобто зовпі, відбувалася подія майже драматична. Дашупька була й не першим свідком тієї події. З-за парканчика, що відділяв хату від Наталчиного городу, визирав правнук діда Утюжка Павутя (отой, що вперше навчився перевертатися того дня, коли автор мало не втонув у Карповім Яру). Очі в Па-вуті горіли цікавістю, з усього обличчя так і бпв сміх.
— Ти чого? — пошепки спитала Дашупька.
— Дпвлюся, чи й третю доїсть,— так само пошепки відповів хлопчик.
— А це вже третя?
— Ага. Від тих оп стьожечкп лежать.
Коло низенької лавочкп, па яку поклали свої новенькі капелюхи Наталчпні гості, стояла коза Мальфея і спокійно дожовувала останній капелюх. Від двох іпших справді лишилися тількп чорні муарові стьояши, які Мальфея акуратно порозстеляла на лавці.
— По-моєму, доїсть,— підморгнула Павуті Дашунька.
— І ио-моему.
— Ти давно тут стоїш?
— А як тільки вона почала, так я й став. А то копав хрін. Прадід послав до тітки Наталки попросити корінчик хрону, а вона каже: "Висмикни там собі". А воно не висмикується. То я й копав. А тут Мальфея йдо і прямо до шляп. Нанюхала, видно, що смачне. І як взялась, як припала!.. У прадіда бриль з соломи — так того пе їсть. А тут — пе відірвеш.
Козу Наталка купила в учительки Одарії Трохнмївни, яка пе захотіла тягти за собою в нове село цю трагічну тварину. В Одарії Трохимівни коза звалася Амальфеєю, Наталка відповідно спростила це занадто складне ім'я, і в гадці не маючи, що в грецьких міфах розповідається про козу Амальфею, яка своїм молоком вигодувала па горі Егейській (що, до речі, теж означав — Козячій) самого Зевса. Та й що спільного могло бути між тою міфічною твариною, візерунок якої Зевс умістив навіть на небі у вигляді сузір'я Козерог, а з її рога зробив славетний ріг достатку, і звичайнісінькою українською козою, вередливою, впертою і, скажемо прямо, дурпою. Світогляд у Мальфеї був обмежений, вона так і норовила в шкоду, надто ж кортіло їй обгризати молоденькі акаційки коло Утюжкового двору. Інтелектом вопа не відзначалася ніяким, філософських нахилів, що бодай віддалено нагадували б Земляко-вого цапа Фабіяна, пе мала й у зародку, тож і не дивно, що, нанюхавши капелюхи з рисової соломки, вона забула навіть про Утюжкові акації й мерщій примчала до двору, щоб посмакувати такими пещоденними ласощами. Гоп-гоп, козупю, гоп-гоп, сіренька.
Павутя опинився по той бік парканчика не випадково, а цілком закономірно. Бо його прадід пе сідав обідати без хрону, а тим часом при переселеппі забув узяти з Карпового Яру відростків цього українського вітаміну й пересадити на повий город. Акацій насадив, хоч піхто з карпоярівців їх не захотів брати з старого села (колюче ж, та й росте туго), а про хрін забув. Тепер міг втішатися хіба тим, що єдиний матиме в себе акації, з яких, як відомо, Пой збудував свій ковчег і пережив усесвітній потоп, а по хрін щоразу мав посилати Павутю до сусідки Наталки, бо в тієї в городі буйно зеленіло все, що треба і для борщу, і до борщу.
— Хто там у тітки Наталки? — спптала Дашунька Павутю.
— Не бачив. Приставники якісь.
Павутя хоч ще тільки збирався йти до першого класу, вже оволодів початкамп степового словотворсппя і, як подумки відзначила Дашунька, досить влучно перетворив "представників" на "приставнпків". Щоправда, у Весслоярську до неї що не приставали, але в іншому місці вже було та й тут неминуче мало початися — це дівчина знала твердо і була готова до цього, хоч і пе в такпх масштабах, як воно згодом виявилося.