— Не відповідає?
— Я дам вам креслешія і прошу вас зробити новий.
— Новий?
— Може, ви не хочете?
— Не хочу? Та хто ж тут зробить, як пе я! Тоді будь ласка.
Ось тобі й злякав станком! Але Щусь пе здавався.
— Наплюєте мені на лоба! Воно ж не розбере, де овес, а де ячмінь, і кукурудзу з коноплею поплутає. Пе бачпло я" ніколи, як трава росте! Застав десь корми для ферми роздобувати — втече й сліду по залишить!
Дашунька, ніби почувши Щусеві пророкування, метнулась в степ, обгасала за день усі поля, звірилася з планами і негайно виявила, що головний агроном Лисичка захопила в свій зерновий клин з тих площ, які засівалися на корми, цілих п'ятдесят гектарів. Тепер сутичка спалахнула між головним агрономом і головним зоотехніком. Одна кричала: "Зерно!" Друга: "М'ясо!" Не було ще випадку, щоб хтось переміг тітку Лисичку, не пахло перемогою й тут, хоч Дашунька прикликала на допомогу всіх: і Зіпьку Федорівну, і Грицька Грицьковича, і дядька Зновобрать. Тітка Лисичка не піддавалася, Дашунька не відступала.
— Заплановане на корми — віддайте па корми!
— Мені зерно дорожче!
— Віддасте!
—
— Отже, по віддам! Хоч і в райком, хоч і до самого Степана Михайловича кидайся! Тобі що? Приїхала та й поїдеш. А я па землі.
— Я поїду? Може, думаєте, втечу? — засміялася Дашунька.— Ви па землі? Невже тільки ви? У вас оп з плавпів ще пастушача психологія залишилася. Звикли пасти корів у плавнях і забули, що в степу плавпів псмає, тут треба вирощувати корм. Та й молока на насінні не надбаєш. Невже ви цього не знаєте? Завтра ж починаю косити на зелений корм коло Тернів.
— І не думай, бо не дам! І косарів твоїх з тракторів позганяю! Щусь потирав руки.
— Сьогодні вночі й утече! — торжествував він.— Лисички сам чорт злякається, а не таке дівча тонкосльозе.
Дашунька нікуди не втекла, а з обіду другого дня коло Тернів косили хліб на зелений корм. Чому не зранку? Бо зранку в Да-шунькп ще пе було підтримки, а перед обідом підтримка з'явилася. І зовсім пе звідти, звідки жде її читач. Підтримати Дашуньку, помогти їй закоріннтпся у Веселоярську примчала тітка Яло-совета, яка — о диво! — виявилася (що було носподівапкою пе [тільки для веселоярівців, ало й для автора) рідною матір'ю Да-ішупькп!
Зібрати всіх зацікавлених осіб у гарячий час передяшпв'я було тяжко, тому тітка Ялосовета побувала по черзі в сільраді, в колгоспній конторі, в степу, щоб знайти там Лисичку, і кончен почув приблизно таке:
— Чи ви подуріли? Видумали, ніби моя Дашунька — професорська дочка! Таж вона моя дочка! Моя з Юхимом! І нікуди від вас не втече! Ще від неї втікатимете! Аякже! Бо в неї мій норов. Уже як візьметься, то доведе своє. Чого вона в колгоспі? А заради ж м'яса! Ви тут для чого спдите? Думаєте, для хліба? Та хліб тепер КОЯЇЄИ дурень зуміє виростити! А м'ясо... Дашунька п'ять років училася. А ви мою дочку — і отак тут...
71
Відступів у цьому романі було вже так багато, що відступати авторові нікуди. А треба. Бо ніхто ж не знає, хто така І тітка Ялосовета. Обминути її автор не має ніякого права, бо тітка Ялосовета — це конструктивно неминучий елемент у розвитку подій і самої розповіді. Ми не можемо показувати причини без наслідків і наслідки без причини. Тоді світ втрачає половину своєї завершеності.
Тітку Ялосовету знало старе й мале в усьому районі, стажем своєї невсипущої діяльності й популярності вона незміримо перевершувала навіть колишніх вічних уповповаяїспих Вивершеного й Багатогаласу, яких забуто, щойно пішли вопи па заслужений і відпочинок, повсюди вона була гостем жаданим і жданим. її очікували в такою самою нетерплячкою, як приходу Діда Мороза, прильоту ластівок і двадцять других Олімпійських ігор у Москві. Заняття її належали до речей найпростіших у цих степових краях і водночас сповиті були незбагненністю. Всі славетні історичні тайпощі, як то: елевсінські містерії, чорні месп ніколаїтів, змови карбопаріїв, зібраппя франкмасонів, мальтійських рицарів і членів Ротарі-клубу — пс що інше, як дптячі іграшки в порівняппі з нерозгаданістю характеру діяльності тітки Ялосоветп.
Бо тітка Ялоєовета, не ховаючись, цілком одверто, стосуючп найпростіші, сказати б. иаижиттєвіші способи, зводила кінці з кіпцями, відділяла грішне від праведного, надолужувала прогаяне, відновлювала втрачені надії, підпирала розхитані авторитети, рятувала потопаючих, помагала виринаючим, заповнювала порожнечі іі прогалини, які з невідомих прпчпн утворювалися в колгоспному плануванні, латала пробоїпи, затикала дірки, помагала підраховувати можливості, мобілізовувала внутрішні резерви. Це був такий собі пересувппй держплап районного масштабу, головно-стачзбутообмінодопомогорятунок, який переливав з пустого в порожнє, примудряючись щоразу урвати для себе крапелиночку, хоч, здавалося б, до ж вона візьметься в пустому й порожньому?
Скажуть: а де ж був народний контроль? О, він передовсім повинен стежити за тим, щоб пі куди пе поділося те, що погано лежить, і вчасно здіймати тривогу, коли воно зникає. Тітка ж Ялоєовета ніколи по зазіхала і не посягала па те, що погано лежить. Навпаки, вона мовби ще й додавала до тої "мала купа — дайте ще!". Вона собі їздила по району довгсиьким візком, запряженим маслакуватою кобилою, міняла в колгоспах борошно на вшешіцю, комбікорм на кукурудзу, олію й макуху на соняшники, вощини па мед, міняла на умовах взаємовигідних, вибирала саме такий час, коли в людей траплялися перебої то з тим, то з тим промисловим продуктом, і тітку Ялосовету скрізь радо стрічали, її заготовацько-міняльпі таланти ціновано й шановано, сама ж особа її пабувала характеру мало не легендарного.
Не доярка, пе ланкова, не мехапізатор і не організатор легендарні, а тітка Ялосовета? Що за дивний район? Але ж згодьтеся: механізатори й організатори с скрізь, а тітка Ялосовета тільки в цьому районі і ирптому одна-єдина. Ні від кого не переймала своїх талантів, нікому й но передавала. Мала чоловіка Юхпма, мала п'ять дочок, але не нав'язувала своєї професії нікому. Чотири старші дочки були вже одружені. Тітка Ялосовета, загинаючи пальці, перелічувала: "Одна за інженером, друга за офіцером, третя за депутатом, четверта за якимсь кандидатом. Усі втекли — материні дочки! А п'ята батькова — та зостанеться".