Та вячо сьогодні хочеться відмовитися од слова "рідкісний". Можемо ствердичуватн, що нав'язлива ідея селянської стурбованості щодо прийдешніх врожаїв поступилася — і то назавжди! — перед ідеєю мудрої передбачливості, точного розрахунку, пауко-вого планування і забезпечення майбутнього хліба. І нинішній український мільярд у наших сміливих планах стає першим, щоб повести за собою подальші, а рідкіснпй урожай стане звичайним і ЗВИЧНИМ — великим хлібом, хлібом братерства".
— Ну як? — закінчивши диктувати по телефону, спитав автор товариша Зповобрать і Грнцька Грпцьковича, присутніх при цьому високому творчому акті.
— Та, каяїеться-говорпться...— пе міг знайти відповідних слів Зповобрать, не маючи досвіду роботи з амбітними письменниками, кожен з яких вважаз себе принаймні Львом Толстим і готовий розтерзати того, хто з цим пе згоден. Зате Грицько Грицько-вич, з чутливістю кіртійпого вожака вловивши бурю в авторовій душі, заспокійливо промовив:
— 11 ідходяще, підходяще...
— Дуже чи не дуже підходяще? — доскіпувався автор.
— Та дуже, дуже...
Я, кажеться-говориться,— парешті спохоппвся й Зповобрать,— хотів якраз сказати, яке то щастя, що ви до нас нагодилися і, кажеться-говориться, ото написали...
Ллє автор уяїе не потребував більше похвал. Він великодушио відмахнувся від слів Зновобрать, вчасно згадавши про свого героя, бо вже коли й говорити про щастя, то тільки про те, яке випадало Гриші Левеицю. Справді, збирати такий урожай — яке ще може бути щастя? Ллє навіть вопо могло б побільшати, коли б ота вередлива чорноока дівчина... Гай-гай! Нам як мед — то вже й ложкою!
60
А чи не хотіли ви шістдесятого розділу, пайтрагічнішого в усій цій не вельми стрункій розповіді? Ніхто тут не вмре, бо ж дід Щусь ще лежить непохований, іде восьмий день після його смерті, день щойпо починається, ще й не зійшло сонце...
А мама Сашка вже встигла подоїти свою групу корів і прибігла 8 ферми, що Гриша пе встиг піти й до своєї техніки.
— Чого цс ви, мамо? — здивувався він.
— Та нічого. Впоралася, то хочу тобі пиріжечків з сиром на Сніданок спекти.
— Чи я б сам не знайшов, що поснідати?
— Е-е, то ти сам, а то я.
Вона місила тісто, поставила сковороду па газову плиту, кинула на сковорідку масло, вмить зліпила плескатий пиріжок, другий, третій. Хоч па міжнародний конкурс по пиріжках.
— Чув? — промовила зумисне буденним голосом.— Котя розписується сьогодпі.
— Котя розпис?.. Яка Котя?
— Щусева!
— Щу..?
Bin не міг говорити. Ні говорити, ні дихати, ні жити! Навіщо жити? І взагалі навіщо було народжуватися! Удар був навіть тяжчий, ніж колись у героїв багатьох кінофільмів про кохання. Гриша стояв, дивився на маму Сашку і не знав, чи він ще живий, чи вже вмер. Одпп святий казав: учіться підпирати своє серце руками. Але то був католицький святий. Нам не підходить.
— Стнда на пеї нема,— перевертаючи на скопороді пиріжок, сказала мама Сашка.— Дід лежить непоховаїїий, а їй свайбуватиі А цей Зновобрать здурів на старість. "Ніякого,— каже,— трауру. Траур — це пережиток, як свідчить Обеліск. А коли й почнеться траур, то після похорону, а до того нема нічого". Ну, чи ти бачив таке? Злякався цього горлохвата!
"Самусь!" — подумав Гриша, і ожив, і захотів боротися, змагатися, отруїти, задушити, зарізати, спалити, розвіяти попіл! Самусь скористався з смерті старого Щуся. Три місяці сидів з лісником, пив і жер, поблимкував, як кіт на пташку, а тоді — гам! — і хоче проковтнути! Не дати!
— Самусь? — гукпув він на всю хату.—Так я іі знай! Пу, він же ще в мене!..
— Та який Самусь, дитино моя? — аж випустила з рук виделку мама Сашка.— Сідай хоч з'їж пиріжечка, хай вони всі показяться.
Любовний трикутник, так дбайливо вибудувапий автором, хилився, надав, руйнувався. Чп думав хто, що ця фігура така нестійка? А хіба чотирикутник міцніший?
— Не Самусь, то хто ж? — перескакуючи від розпачу до надії, спитав Гриша. МОЯЇЄ, жарт? Може, Котя хоче налякати?
— Безтурботний отой,— кинула мама Сашка.
— Без... Безтурботний? Та ви смієтеся, мамо!
— Лихо б моє так сміялося!
— Та не може ж бути! Івап? Та піколп! Це чиясь брехня!
— Брехня! А ото Петро струже столп третій депь та поли настеляє? А Вустя вже жарить і шкварить, солому січе, пироги пече, а сіно смажить, пироги мажить?
Гриша збілів лицем і впав па стілець Київської фабрики імені
Боженка. І стілець, хоч і без Знака якості, пе поламався, витримав таке тяжке випробування. Ми витримали пайтрагічшпшй розділ. А мама Сашка? Годі й казати! Як крижулечка при тузі в лузі...
61
Зал урочистих церемоній у новому приміщенні Світлоярів-ської сільради. Герб Української Радянської Соціалістичної Республіки пад столом запису актів громадянського етапу. Державні прапори. Темні меблі, зроблені в лісництві в Щуся (так ніби знав, що Котя першою освятить ці меблі) з липи й сосни і не фарбовані, а тільки топовапі жпгалом, бо фарба полускається, пооббивається, а жигало — па віки!
Молоді (чорняві, гожі) стали па рупшпчок перед товаришем Зновобрать, той виголосив напутнє слово про потребу любнтися-кохатися, нагадав про високі принципи і революційні традиції, спитав про обопільну згоду, скріпив союз двох сердець і від імені й за дорученням побажав усього того, чого треба в таких випадках бажатп.
У ціп офіційній обстановці єдиною неофіційною деталлю був рушничок. Перше, що не освячений законодавчими актамп, а успадкований від епох минулих, від звичаїв, а може, й від забобонів. Друге: не входив у сільрадівський реквізит, а принесений був молодими. А де могли його взяти молоді? Витягти з бабусиної скрині, дістати з самого дна, до віп лежав як солодкий спогад нро літа бабиного дівування, про вечорниці, тюкання, смішкн-хішки, співання та вишивання.
Рушник ярів червоними квітками, півні й павичі ппгано розпускали на ньому червоно-чорні хвости, на червоній калині витьохкував червоно-чорний соловейко, коло криниці чорновусий парубок обіймав засоромлену дівку, а вороненький коппк терпляче ждав, чим воно все те закінчиться. Як і годилося, на такому рушнику був неодмінний напис. Читати його пе було ні часу, ні охоти, бо й так усі знали: або "Дівка в сінях стояла", або "Лугом іду, коня веду", або "Ой пе ходи, Грицю, та й на вечорниці". Написи, треба визнати, досить безпредметні й безідейні, суті сучасного життя не передають ніяк, але щоб прямо шкодили, то теж ні, отонс товариш Зновобрать і пе звернув уваги на тс, що написано на рушнику. Та коли скріпив словом і гербовою печаткою несподіваний для всього Світлоярська (навіть для Щуся, який тільки тепер збагнув, що готувала тихцем його підступна циганка) союз двох сердець, тобто серце Івана Безтурботного, яке, коли вірити медицині, що цей оргап мас розмір кулака, було завбільшки з добрячий горщик, і серце Коті Щуссвої (маленько й гаряче, як пташечка), а тоді випадково глянув їм під ноги, то аж затрясся від обурення.