А па околиці Світлоярська вже виростали ферми, гаражі й навіси для техніки й реманенту, будувалися ясла й дитсадочок, монтажники ставили стовпи електромережі і трансформаторні будки, сільгоспбуд споруджував дві вежі водогону і прокладав по всіх вулицях майбутнього села мережу водогону, щоб у кожному дворі була своя колонка. Такого радісного будування пе пам'ятав у Карповім Яру піхто й піколи, навіть столітній дід Гнат, який бачив усього, був на японській і турецькій війнах, пережив кількох царів, Гітлера, лорда Керзона, махновців, банди Марусі і Григор'сва, навіть він ходив по стерпі, натикаючись то па гранітні підмурки, то на глибокі траншеї водогону, то на стовпи електропередачі, і ТІЛЬКИ спльовував: "Тьху! Чи ти ж бачив, бісової його віри!"
Будівельних проблем у звичайному розумінні цього слова карпо-ярівці иа першому етапі практично пе мали. Ніякого доставання, ніякого перекуповування, ні сватів, пі братів, ні добрих дядьків. Кілька "ліваків" поткнулися були з пропозиціями "підкипути й перекинути" того-сього, але, перекопавшись у цілковитій відсутності так звапої кон'юнктури, швиденько ЗПИКЛИ в невідомому напрямку.
Згодом, за рік-два, коли вже село стоятиме і карпоярівці стануть світлоярівцями, почнеться між ними змагання, в кого вищий паркан, у кого яскравіша фарба, в кого вища телевізійна вежа (бо в кожного персональна і в кожного з незаконно придбаного "уголка"), в кого сортовитішпй садок. Иа першому ж стаиі головне було, хоч як цс дивно,— що брати з собою в пове село, а що залишати.
Тільки для дядька Обеліска пе було ніяких проблем: знищити все як клас, водрузить обеліск і переходити в нове село, як стояв. Правду кажучи. Обеліск при цьому нічого не втрачав, бо господарство домашнє мав не те що занедбане, а просто понищене, і не так завдяки його лівацьким перегинам, як дивовижному характеру дружини Хвеньки. Ніхто пе знав, чи існувала коли-небудь свята Хвспька, але коли б справді така була, то мала б вона стати покровителькою найбільших марнотратників усього свого й чужого. Скажімо, грошей Хвепька не могла втримати в руках, вопи пекли їй пучки, від грошей у неї починалося те, що сьогодні зветься модним словом "алергія", вона не просто розтринькувала все до копієчки, що Обеліскові вдавалося заробити, а бездумно й безцільно нищила. Зароблений па трудодоні хліб Хвенька не берегла, як усі люди, щоб вистачило до иового врожаю. Де там! Пшениця перемелювалася тільки на крупчатку, і починалося! День і ніч пеклися височезні иишні паляниці, білосніжні пампушки, різноформні орішки, пиріжки й коржики, варилися вареники, кипіли в смальці й олії вергуни, готувалися товченики з курятиною,— коржі з маком, парізалися цілі кілометри тонесенької локшини до гусячих потроіпків, з'їдано з усього цього дива десяту частку, а решту викидано, і ось за місяць вся Обеліскова пшениця внаслідок неймовірної некарсько-кухарської діяльності Хвепьки зникла, в хаті паставав коли ис голод, то й пе період ситості, починалася ера ку-ку рудзяників, солодкуватих, поїш теплі, а тоді гірких — і в рот не візьмеш; колючих, шорстких ячників; за нею неминуче мала прийти епоха позиченого хліба, але Хвенька ніколи не дбала про день завтрашній, вона жила днем нинішнім, безжурно, легко, на заздрість ворогам і на радість своєму ультрарадикальному чоловікові, що з жінчиного способу життя виробив для себе справжпю філософію, всі постулати якої неодмінно увінчувалися обелісками. Замолоду Хвенька була досить нриваблива молодичка, невисока, але м'якотіла, розложиста, вона досить охоче і легко входила в контакти з чоловіками, відверто заявляла, що з порожніми руками до пої ліпше пе потикатися, і незграбні карпоярівські залицяльники, не покладаючи особливих сподівань на свою природну привабливість і громадські гідності, йшли до Хвепьки кожен з своїми припрошеннями — той иіс клуночок борошна, той гуску, той курку, той десяток яєчок, той глечик сметани, той медку, той яблучок. Дари охочо приймалися, а дарувателів без винятку і без розбору жвава Хвенька негайно витурювала з хати, а тоді ще й гпала через весь двір і на вулицю, і весь цей процес відбувався не мовчки, а з відповідним звуковим супроводом, який у пас на Україні зветься "батьку-ванпям на всі боки". Обеліск часто бував свідком цих сцеп і вдоволено покахикував, ще більше зміцнюючись у своїх ультраради-кальпих поглядах на людство, весь Карпів Яр зпав, що очікує кожного чергового залицяльника підступної Хвеньки, але від того кандидатів па привселюдне зганьблення і батькувапня не меншало, а ще більшало, чим стверджувалася та по дуже весела істина, що історичний досвід для людства нічого не зпачить і воно сліпо лізе туди, де його вже били безліч разів.
Отож, нічого не надбавши з своєю Хвенькою, Обеліск і виступав тепер з заявами про цілковиту відмову од усього, що було в Кариовім Яру. Погодитися з ним ніхто, яспа річ, не міг, але в суперечки теж не вступали. Бо залюбки нолишали архітектуру гли-няпих розвалюх, забобони й пересуди, нечисту силу і знікчемнілого домовика, невлаштованість і недоцільність, заболочені береги і майже столітнього батюшку Парфентія, що, пе маючи церкви, за-брапої колгоспом під зерносховище, правив для кількох карноярів-ськпх бабусь у власній хаті, иовісившп коло неї па дерев'яній поперечині пе знати де й роздобутий дзвін. Багато було такого, що хотілося б забрати,— та як ти його перенесеш у нове село? А приємно окові було б дивитися на три млипи-вітряки, та ще й не прості, а все шестерики, тобто шестикрплі, і з поворотним пристроєм, як годилося: і бендюг, і катеринка, і дерев'яний круг на кам'янім підмурку. Взялп б Зелене озеро, повне линів і карасів, а також Пря-дивку, де мочпли коноплі, а ще давніше, розповідають, топплп відьом. Старенький сільбуд, хоч і замінювався на вищому рівні Будинком культури, але дорогий серцю карпоярівців тим, що довгі роки був місцем розвитку, громадської критпкп. Щодо самокритики, то тут проблем пе виникало, бо вона споконвіку гніздилася в родинному затишку, вирощувана жіноцтвом з такою самою дбайливістю, як огірки, квасоля, цибуля, петрушка і мак,— отож без перешкоді і втрат у своєму розквіті перемандрує до Світлоярська.