Взагалі всі великі ідеї народжуються випадково. Ідею не можна вигадати, вхопивши голову в руки. Воно пе приходить до людини, як собака на посвист. Bona або ж падає на тебе мовби з неба, або пе падає. Ще давпі греки зпали це і тому в своїх трагедіях ніколи пе примушували героїв шукати виходу з безвиході, бо як ;ко ти його знайдеш? Все вирішувалося набагато простіше. Над героями трагедії з'являвся бог у машппі і з своєї впсотп підказував якому-пебудь Едіпу, що йому треба робити, думати чи казати. Скульптор Дереберя сприйняв видіння хлопчика з бичком як отаку собі підказку бога з машини і ще того вечора повідомив про свою велику художню знахідку і голову колгоспу Зіньку Федорівну, і товариша Зновобрать, і секретаря територіальної парт-організації Грицька Грицьковича.
Дядько Зновобрать, щоб не відкладати в довгий ящик, негайно поставив питання па сільвиконкомі, запросивши якпаііпшршпй актив, бо колегіальність у Карповім Цру завжди ставили понад усе. Зібралося багато поважних людей, приїхав мотоциклом Без-коровайний, Самусь за звичкою приїхав трактором, Щусь-лісник — на візку, запряженім рябою кобилою, і за візком прибігли три його здоровепні пси, які бігали за лісником повсюди і норовили проскочити павіть до приміщення сільської Ради; роль сторожа-вико-павця була доручена Іванові Безтурботному, який прийшов заради цікавості і ніколи пе сподівався на таке важливе громадське доручення. Дід Левенсць вмовив прийти і свого колегу діда Утюжка, хоч той і розумів, що цього разу свою пропозицію впгладити прапори вій навряд чи зуміс просунути, бо питання ж ділове, ніяке свято не передбачається. Дядько Обеліск отримав персонально запрошення як нснереворшеппй карпоярівськпй авторитет у питаниях монументальної пропаганди. Ясна річ, не обійшлося без жіноцтва, бо хто ж більше розуміється на красі, прпйшли доярки й свинарки, знатні ланкові, вчительки разом з Одарією Трохимівною, скромпо сиділи під стіпою і Смачні Кабачечкп, з лінивою цікавістю очікуючи кінця пригоди, яка розпочалася перед їхніми очима під штудерпим піддашшям Гайдукової хати.
Персонально запрошений був і Гриша Левенець. Причому скульптор наполягав, щоб хлопець з'явився в своїй, так би мовити, робочій формі: стара сорочка, порваний сіренький светр, картузик з поламаним козирком, штанці такі коротенькі, що пе закривають і кісточок, стоптані й викривлені черевики. Скульпторові це все було потрібне для наочності його художньої ідеї. Але для цілковитої наочності віп би ще, може, припровадив па вйкопком і бичка! Мама Сашка не захотіла й слухати про якісь там скульпторські витребеньки. Вона одягла Гришу в новенький польський костюм за сто десять карбованців, у нову сорочку зі стрічкою, в нові черевики па товстій підошві, куплені на нараді передовиків у області, і виявилося, що Гриша вже майже дорослий — хоч і по дуже високий, але міцпий, широкоплечий, широкобровий і широкочолий, весь відкритий, розсвітлений, ясний і довірливий. Скульпторові Гриша сподобався й у святковому, але віп все ж уперся — в щоденнім робочім вигляді хлопець справляє враження набагато ви-разпіше і яскравіше.
Дядьки позаймали лавки посередині, немилосердно смалили сигарети "Стюардеса", які споживкооперація завезла ВРКЄ місяців зо два тому і ніяішх інших завозити пе збиралася, поки не розпродає ці. Одягнені були всі по-модному — хто в синтетику, хто в справжнє, і всі в куповане, в готове, тільки дядько Обеліск мав на собі френч з накладними кишенями, як носили ген-гсп у які роки, і напіввійськовий картуз захисного кольору з твердим околи-шем. Щоправда, такі картузи в Карповім Яру носили всі чоловіки, які мали за шістдесят років. Хто їх шив, де й. коли — це залишалося такою самою таємницею, як застосування термоядерної енергії в мирних цілях, з тою лиш різницею, що енергію вчені досі ще не застосовували, а картузи дядьки добувають собі й далі, та nie кожен має їх по два — на будень і свято.
Дядько Обеліск, попри його майже військовий вигляд, був босий, бо взувачку беріг так само, як і Щусі. Осіння трава обабіч стежок, правду казати, вже холодила йоги, але в сільраді було тепло, можна зігрітися, до того ж взувачка в такому ділі, як бесіда з столичним художником, значення не мас ніякого.
Скульптор виголосив цілу доповідь. Пояснив, що таке для радянського колгоспного села статуя. Розповів, де й коли і кому ставлено пам'ятники, які статуї, які скульптурні групи. Тут його перепинив товариш Зновобрать і попросив бути ближче до суті.
— Так я ж по суті! — образився скульптор.
— Де і як — це ми знаємо і, кажеться-говориться, бачили. Європу пройшли, та й у себе. Оп Безкоровайний мости відновлював на всіх європейських ріках. Бачив там статуї й па мостах, і коло мостів.
— І Петро Безтурботний Європу пройшов,— засміялися з кутка.
— На возі, соппим!
— А й пройшов! — обізвався Петро, який теж опинився на цьому небувалому засіданні.— І, щитай, бачив! Ого!
— Та я теж,— скромно погладив вуса Зновобрать,— хоч, кажеться-говориться, й давно, а було. Кулеметником, другий помер коло "дегтярьова". Побував... А от наш секретар райкому Степан Михайлович — той усю війпу автоматником. Вже в Празі його... На другий день після миру...
Почалися спогади, про скульптора було забуто, забули й про те, навіщо сьогодні зібралися, але Дереберя, хоч молодий, належав до ранніх, він не розгубився, дав ветеранам виговоритися, а тоді приголомшив дядьків несподіваним:
— А ви знаєте, що говорив про грецьку скульптуру Віпкель-мап?
— Це ж який Вінксльман? — враз стрепенувся дід Утюжок, радий, що й віп може тут знадобиться.— Може, той, що в районі комендантом при фашистах був? Ох, і стерво ж було!
— Це, ма'ть, той, що ти його втопив? — поспитав хтось не без єхидства.
— А й утопив! — випнув бороду дід Утюжок.— Бо й хто б його втопив, як не я!
— Ти ж казав: генерала?
— І гіиірала втопив! Пошукай, коли хоч, у Зеленому, він там і досі лежить в глибу!
Утюжксва похвальба розбуркала навіть Петра Безтурботного, який уже прилаштувався був поспати всмак, поки триватимуть балачки про площі й монументи.
— Уже й генерал? — здивувався Безтурботний.— А мені, щитай, казав: фельдмаршала втопив!