Але Гриша тоді був ще далекий від практичного погляду на життя, все малювалося в барвах тільки райдужяо-привабливих, і слово "романтик" не могло затьмаритися навіть такими авторитетами, як дядько Зповобрать, так само, як ідея великих мандрів (аж до космічних включно, відкритих для людства 12 квітня 1961 року Юрієм Гагаріним) не могла в очах Гриші Левепця поганьбитися видовищем пароплава "Софія Перовська" — суцільного заперечення досягнень техніки й людського поступу, якогось дніпровського ковчега, що з допотопною повільністю ходив од Києва до Херсона і назад, перевозячи на собі не тільки людей, а й корів, кіз, свиней, курей, безліч лозових корзин з садовиною й городиною (корови мукали, мекали кози, кувікали поросята, кукурікали на палубі голосисті півні, засвідчуючи пезнищенність часу; червоність помідорів, золотистість абрикос, темна смага вишень, головата капуста, сизі сливи в цнотливому пилку, макітри з медом, бідони з олією — всі дари щедрої землі на палубі, па носі, иа кормі, в трюмах пароплава, який уже й пе був витвором людських рук, знаряддям техніки, транспортним засобом, а мовби ставав уламком довколишнього великого світу, його часткою, що відкололася і пливе по річці не знати куди й навіщо, перетворюючи, отже, таємниче свято мандрів на буденну подію узвичаєності). Однак відомо, що жорстока реальність міцно тримає людину в своїх тенетах потреб і необхідностей, вона підступна п зловорожа, вона пе спить і пе дрімає і тільки й чатує на сприятливу нагоду, щоб вдертпся в людську мрію і безжально пожбурити людину на грішну землю. Почалося це ще від Адама і Єви, де чппппком зла виступав, як відомо, змій-спокусник, відтоді зло переслідує людину немппучс й неухильно, щоразу виступаючи в різнпх іпостасях, як висловлюється ерудит Кнурець, або ж прибираючи різні личини, кажучи просто, і мало кому вдається уникнути його ворожого діяння, не вдалося уникнути й Гриші.
Скільки й пам'ятав себе Гриша, він був оточений обов'язками. Людина повинна зростати серед обов'язків, як дерево в лісі. Не можна стверджувати, що обов'язки сприймаються з радістю й за-хопленпям, надто коли ти ще не звівся над землею, а па тебе вже валиться стільки роботи, що не переробити її ніяким Котигорошкам, Геркулесам і навіть крокуючим екскаваторам. Але закони господарчого життя невблаганні, й ти скоряєшся їм, щоб згодом, повертаючись спогадами в далеке дитинство, дякувати людям і обставинам за те, що помогли тобі зробити працю сутністю своєю, формою твого існування па землі.
Ну, то от. Головне й визначально для Гриші були уроки. Цього пе заперечувала ніколи і його мама Сашка. Але сама вона з самого досвіту до пізньої ночі з неволичкими тільки перервами була зайнята па колгоспній фермі, а тим часом удома треба було вправля-тися по господарству.
Слово "вправлятпся" самим звуком своїм у кожпої сільської дитини викликає майже оскому. Світ звужується в цьому слові і збіднюється до меж протиприродних, хоч саме слово таке розгалужене в своїх значеннях, що практично не має ніяких меж. Вправлятисн — це носитп воду, рубати дрова, топити лежанку, поратися коло корови, коло свині, коло кролів, годувати курей, ганяти курей з шкоди, виганяти їх із сіней, куди вони так і норовлять ускочити, лиш відхилиш сіпешні двері, гапяти горобців з коноплі й соняшників, саджати капустяну, помідорну й тютюнову розсаду, тоді без кінця полпнаїи городину, полоти картоплю й кукурудзу, проривати, підпушувати, вириватп квасолю й горох, збирати па ряденце і посити до куреня, накошувати в березі зеленої лепехи й застеляти пею долівку, взимку прокладати стежки в снігу, восени помагати мамі шаткувати капусту, воспою... Перелічити все незмога, і нудьга осідає тебе від самого нагадування про "вправляння". Ліпше вже заспівати отої "Три месяца лето... и вечная весна..."
Але вже змалку ночппастп відчувати велику відповідальність перед безмовним світом тварин, які довірливо надіються па людину. Нагодуй, напій, прпбери, підстели... собаку, кішку, курку, корову, порося, бджолу — все доглянь, все впорай, кожному прийди па поміч. Роботи людині стільки, що не переробить за все життя. Але щозечора настає мнть, коли кожне — мале й старе — має право сказати: "Оце вже вправилися аж до завтра!"
Однак є ще одне слово, так само безмежно в своїх значеннях, але слово бадьоре, слово-радість, слово, од якого роз'яснюється що-пайпохмуріший день, і зветься воно "гулянпя". Гуляти людина, здасться, вміє вже з колиски, де вона бездумно чеберяє йогами і днями може стежити за тим, як прокрадається крізь причілкове вікно сонячний промінь, і життя своє закінчує так само спогля-дальницьким "гулянням", щоправда, вкладаючи в нього вже глибоку мудрість. А між цими двома кінцевими пунктами цілі світи радощів, задоволень, чудес і вільної волі, поєднаних розласкавле-ним словом "гуляння".
Гриші гуляти не випадало. Навіть на уроки мав обмаль часу, бо мама Сашка щодня задавала ще й свої "уроки": посипати курям, вичистити в свині й дати їй пійла, відігнати й пригнати з череди корову, дати відерце води нриппутому за двором бичкові і принаймні раз па день перепнути бичка, щоб він мав собі свіжу пашу.
Припнути бичка — це ясно кожному. Береш дерев'яний пакі-лець, забиваєш його молотком або камінцем, до накільця прив'язусш довгу вірьовку, на другому кінці якої бичок. Бичок пасеться собі в межах, дозволених довжиною вірьовки, акуратно іі дбайливо вигризас бур'янець, п'є принесену тобою воду, коли ж усі вершки на бур'янці згризені, бичок відверто нудьгує, втрачає апетиг, а цього добрий господар допустити пс мас права, бо тоді припиняється ріст і розвиток теляти, а це загрожує неминучими економічними збитками. Тому бичка треба принаймні раз на день перепнути. Процес перепинання теляти відомий і може бути до кіпця зрозумілий лише тим, хто сам пробував коли-небудь його виконати. Описати його незмога, пояснити й поготів. Пе вірте тим, хто скаже, що для цього досить розхитати пакілець, витягти його, перенести на інше місце, забити там, і хай собі бичок пасеться на здоров'я. В такому зображенні перепипання спрощене й спримітпзоване неприпустимо і навіть злочинно. Бо справа не в пакільці, а в самому бичкові, який має свій, ще не вивчений наукою норов, належить до лобатої екотипи, або по-латині, як підказав авторові Варфоломій Кнурець, бос таврус фроптозус, і наставляє свого твердого лоба на людину вже від першого дня народження. Це саме один із тих численних у житті випадків, коли добра воля несподівано наштовхується на впертий і нез'ясовний опір. Ти хочеш зробити бичкові як ліпше, перевести його на свіжу пашу, туди, де певптопта-ний і незгризепий соковитий бур'янець, а бичок вростає в землю всіма своїми чотирма ногами, пригинає лобату голову, вибалушує набряклі кров'ю очі й щосили демонструє те, що в побуті зветься "бичачою впертістю". Та ось ця впертість вмить стає натхненною, бичок зненацька зривається з місця, збрикує одразу всіма своїми чотирма, задирає хвоста і в несамовитій засліплепості мчить пе знати куди н чого, не розбираючи путі, не зважаючи па межі й приватну власність, на корисні й ніжні рослини, посаджені чи то мамою Сашкою, а чи й сусідками, і при тому мчить не сам, а цурпелить за собою і свого благодійника, який, плачучи й задихаючись, ледве встигає перебирати ногами (яка жахлива нерівність: дві ноги в людини проти чотирьох у тварини!), марно сподіваючись вгамувати невдячно розсатаніле створіння і покірливо приймаючи потоки прокльонів од сусідок за потолочену кукурудзу, потоптані буряки, поплутане гарбузове огудиння. Що всі трагедії світу в порівнянні з покерованим і негамованпм бичком!