— Я дуже рада нашій зустрічі, — Етель щиро потиснула Лесі руку. — Альбіно, ви навіть не уявляєте, кого маєте в себе за гостю, — звернулася до Бізі.
— Я давно захоплена панною Лесею, — відізвалася та, — навіть пропонувала їй одну з кімнат свого дому, та що ж?.. Проте я не злопам'ятна і пропоную в честь такої зустрічі випити по склянці вина. Для добрих людей у мене завжди знайдеться пляшка холодного шампанського.
Хазяйка провела гостей в тінисту, обвиту виноградом веранду, попросила принести вина.
Розмова пожвавішала. Етель з приємністю згадувала подробиці своєї поїздки до Львова, тамтешні знайомства.
— Михайло Іванович, певне, розповідав про першу нашу зустріч? — звернулась до Лесі. — Комедія! Приїхала я до Львова змучена, втомлена. На вокзалі холод, скрізь повно снігу. І жодного візника. Довелося йти пішки. Адреса в мене була. Правда, довго блукати не довелося — Михайло Іванович жив недалеко. Знайшла будинок, квартиру — аж зраділа: зараз, думаю, нагріюся, відпочину.
Дзвоню. Двері відчинили одразу, ніби за ними хто на мене чекав. Високий, з блідим чолом і допитливими очима (Павлик! — зраділа я, пригадавши, як змальовував його Степняк) чоловік став переді мною. Не встигла я і рота розкрити, як він мало не одіпхнув мене від дверей, почав кричати, лаятись... "Геть! Геть! Ніяких парижан я не знаю... не хочу знати. Забирайтеся!" Я подаю йому листа, а він в люті навіть не бачить-Оговталась я, і зло мене взяло: чого, думаю, він кричить? — і теж з серцем: ніяка, мовляв, я не парижанка, перше хоч розпитатися треба, а тоді вже виганяти людину... Очевидно, тон мій трохи його остудив, — узяв листа. Прочитав, глянув на мене, на підпис — Степняків підпис Михайло Іванович знав добре — і обм'як. "Так ви з Лондона? — перепитав. — А чому... чому на вас сіре вбрання?" —"А яке це, — кажу, — має значення. Ви ненавидите сірий колір?" Бачу, мій грізний незнайомець починає всміхатися. Ще по хвилині — широко розчинив двері, взяв мого чемодана, запросив до кімнати. І раптом став невпізнанним, справді добрим, лагідним, таким, як про нього розказували.
— Чому ж він так спершу повівся? — запитала Бізі.
— Всьому вина — сірий колір мого пальта. Друзі попередили Михайла Івановича, що до нього має з'явитися жінка-провокатор з Парижа, одягнена в сіре. Він і прийняв мене за неї... Довго ми потім згадували ту зустріч. Розказала Франкові — той мало не вмер зо сміху.
— Зате подружилися вони після того! — додав Михайло Войнич. — Я мало знаю людей, яких Лілі так швидко могла полюбити. От і скажіть після цього, що потрібні роки, аби по-справжньому потоваришувати.
— Це стосується особливих людей, — мовила Етель. — А Павлика, Франка я вважаю саме такими. Коли познайомилася з матір'ю та сестрою Михайла Івановича, ще більше зрозуміла, що це виняткові люди.
— Я не раз дивувалася його вмінню ставитись до інших, — зауважила Леся. — Це, певне, якийсь природжений талант.
— Павлик як ніхто допоміг нашому ділу. Будете бачитись — щиро привітайте Михайла Івановича, — попросив Войнич. — І передайте велике спасибі. Ми дуже шкодуємо, що він ні разу не скористався нашим запрошенням приїхати до Лондона.
— Вічна занятість, — пояснила Лариса Петрівна. — Я навіть не пригадую, щоб він коли-небудь виїздив тільки помандрувати.
Войнич, видно, стомився. Він попрощався і пішов відпочивати.
— Михайло до того перевів свої нерви, що навіть незначне розумове зусилля чи хвилювання виводить його з рівноваги, — пояснила Етель-Ліліан.
Вони все ще сиділи на веранді. З дальшої розмови Леся довідалася, що Войничі повертаються з Франції, з Провансу, де найкращий для лікування Михайла клімат, по дорозі заїздили в Ніццу подивитися на могилу Герцена, а тепер Етель хоче заглянути в Пізу, Флоренцію, ще раз походити дорогами, якими ходив Артур, її залізний Ріварес.
— Це зовсім близько, — пояснила Альбіна. — Піза на протилежнім березі затоки.
— Хвилює мене цей образ, не дає спокою навіть тепер, — промовила Етель. — Смерть Овода я пережила як смерть рідного сина. Дорогий він мені і своєю ранньою мрійністю, а ще більше своєю безстрашністю.
— В Росії роман викликав сенсацію, — сказала Леся.
— Спасибі Степнякові — він перший переклав "Овода". Та й російського духу в нім чимало. Я далеко не схильна розцінювати художні образи як більш чи менш вдалі копії прототипів, а все ж, пишучи книгу, мала перед очима і Гарібальді, і Желябова, і Кропоткіна, про якого так багато розповідала мені Шарлотта Уїлсон, його найближча помічниця, і, звичайно ж, Степняка. Який це, Ларисо Петрівно, колосі Яка непоправна втрата для Росії — його передчасна смерть. — Альбіна підлила їй вина, і Етель надпила трохи. — Я саме лежала хвора — після інфлюенци і після "Овода". Почувала себе зовсім виснаженою. Одного дня вбігає Михайло: "Сергій загинув! Він потрапив під поїзд!.." Така несподівана смерть... Убила його в найкращі роки. А жартував: сто п'ятдесят років житиму, Лілі!.. Так невчасно. — Вона помовчала— Все це, дорога товаришко, зримо чи незримо присутнє в романі. Взагалі ж, походження Овода зв'язане з моїм давнім захопленням Мадзіні. — Вона глянула на Ларису. — А ви знайомі з "Оводом" у читали?
— На жаль, не повністю. В Петербурзі вчилася моя сестра, то якось привозила на канікули один чи два журнали "Мир божий" — там я й читала розділи вашої книги.
Войнич на те нічого не сказала.
— А ви бували у Петербурзі? — поцікавилась. — Навіть двічі? Скільки мені довелося там пережити! — зітхнула.
Так, Петербург, Росія... Величезна, багатюща і така нещасна країна. Скоро п'ятнадцять літ, як вона з нею розсталася... Півтора десятка? А ніби зараз бачить перед собою неозорі засніжені далі, дрімучі ліси... молоду північну столицю... Вона жила там на Сьомій вулиці Пісків, дім 17. Петербург зустрів її тривогою: напередодні було викрито нову змову проти царя. Арештовано групу терористів-студентів, серед них було двоє Улья-нових: Анна і Олександр, брат і сестра... Олександра потім стратили...
Петербург... Вона годинами блукала містом, понад Невою, слухала невідому їй мову. Вона вивчала її, мову безстрашних декабристів, народовольців, вивчала з живого слова, з книжок, їй подобаються Достоєвський, Гаршин, Гліб Успенський, захопив Салтиков-Щедрін. їхні твори допомогли зрозуміти цей народ. Зрозуміти і ще більш полюбити. Під кінець свого перебування в Росії вона вже знала, в ім'я чого загинули Олександр Ульянов і його друзі, на вівтар чого поклали свої таланти Плеханов, Засулич, Степняк і багато-багато інших.