— Справді загадка, — сказав за вечерею Петро Антонович і запитливо глянув на дітей. Леся, що сиділа напроти, не витримала того погляду, опустила очі, зашарілася і раптом, зірвавшись з місця, кинулася до своєї кімнати.
Всі знизали плечима. Тільки Ліля, думаючи, що сестра з нею бавиться, кинула ляльку, підвелася з підлоги і задріботіла слідом. Та одразу ж повернулася засмучена.
— Єся... тям, — жебоніла, показуючи на кімнату, і терла кулачками оченята.
Петро Антонович поспішив до дочки. Вона лежала на ліжку ниць і схлипувала. На лагідний дотик батькової руки обернулася.
— Даруй мені, таточку, — сказала благально. — Скоро зима, а вони... Вони замерзнути можуть! — припала до грудей, обвила тоненькими рученятами батькову шию. — Татусю, рідненький...
— Стривай, донечко. Про кого ти, хто може замерзнути?
Підійшли вкрай здивована Ольга Петрівна і Ми хайлик.
— Вони... божі люди... старці, — видавлювала слово за словом Леся. — Я бачила їх... там... у замчищі. І я взяла. — Вона затихла, зітхнула з полегкістю, ніби ски нула з плечей важку ношу, запитливо глянула на присутніх іскристими від сліз очима.
Батьки мовчали. Петро Антонович гладив розгарячі лу доньчину голівку і думав, думав... Десь зовсім близько обізвався пугач. Від несподіваного "пу-гу", "пу-гу" Леся здригнулася і знов благально глянула на батька.
— Не треба так хвилюватися, — заспокоїв той, голублячи дочку. — Вчинила ти правильно. — Петро Антонович пильно подивився на дружину і ще раз ствердив: — Справедливо.
Леся знову заплакала, вдячно обціловуючи батькову руку, але то вже були сльози радості, свідомості першої, хай незначної, все ж допомоги скривдженим. Потім вона підбігла до матері, що сиділа на краєчку ліжка, тримала Лілю, поцілувала її.
— От і гаразд, люба моя, — сказала Ольга Петрівна, пригортаючи доньку. — Тільки ти більше так не роби. Коли що забажаєш, скажи мені чи батькові.
— Авжеж, спитайся, попроси, — підтримав Петро Антонович. — Навіщо ж таємно?
— Така у нас обітниця.
— Обітниця? Та перед ким?
Леся зрозуміла, що сказала зайве, пробувала відма гатися, та було вже пізно: батьки вловили в її натяку значно більше, ніж вона сподівалась. Довелося розпові сти про товариство, про місце, де вечорами збираються.
VI
Довга, затяжна волинська осінь. З вересня аж до початку грудня ідуть дощі. Над болотами та озерами, в долинах рік стоять тумани, важкі хмари пливуть над селами і хутірцями. Зрідка вигляне сонце, пробіжить холодними блідими промінчиками по пустих полях і знов сховається, немов жахнувшись побаченого.
Розмоклими шляхами, по бездоріжжю, чвалають заробітчани. Одні до міста, на фабрики несуть свої молоді, ще не спрацьовані руки, інші понуро бредуть назад, втративши і сили, й надії на краще. В них тільки одне бажання: доплентатись як-небудь до домівки, щоб хоч не вмерти на дорозі.
В такі дні Леся майже не виходила з дому — читала, писала бабуні листи і через день відвідувала уроки музики. Заняття їй дуже подобалися. Вона уже розумілась на нотах, виконувала простенькі музичні етюди.
— У вашої доньки — незвичайний хист, — ділився з Косачем своїми враженнями вчитель.
Батьки й самі помітили, як Леся швидко і бездоганно запам'ятовує почутий десь мотив, не раз милувались тоненьким доччиним голоском, що бринів то безтурботно, весело, то задумливо, тужливо. Часто сестричці підтягував Михайлик — дитячий спів лунав напрочуд злагоджено, нерідко захоплював дорослих.
Одного разу батько повернувся зі служби у гарному настрої:
— Ну, Лесенько, нарешті знайшов тобі фортепіано. Не нове, правда, але хороше.
Лесиним радощам не було меж. Вона одразу ж почала складати програму свого першого концерту, розшукувала ноти, обіцяла Михайлику навчити його грати. А коли наступного дня інструмент привезли, не відходила від нього ні на крок: радила, де краще поставити, витирала пил, навіть знайшла і почепила на стіні пучок сухих чорнобривців.
— Галасу тепер буде, хоч із хати тікай, — сказала Ольга Петрівна.
Проте побоювання її були марні. Як і досі, діти поводилися чемно: вдень училися, розважались, а вечорами, коли сходилась уся родина, Леся сідала за фортепіано. Це були для неї найкращі хвилини. В музиці виливала вона свою дитячу радість, свої думки, веселі й сумні.
Перед різдвяними святами вдарили морози. Замело, завихрило надворі. Кілька днів вузенькими вулицями Луцька гуляв вітер, змітаючи з бруку снігову порошу. Він вривався в місто з-понад стирських невисоких горбів, кружляв на безлюдному майданчику біля кафедрального собору, сердито грюкав одірваною іржавою бляхою.
А коли буря вщухла і в затишші виразнішими стали пискливі голосочки снігурів і синиць, повалив густий лапатий сніг. Він сипнув зненацька, зблизька, ніби збирався давно, та все ждав нагоди.
— Зима!.. Прийшла-таки, — радо потирав долоні і хукав у них Кароль. Коли він заходив до кухні, слідом вривався мороз і безсило звивався по кутках клубками холодної пари.
— Чому ж ви радієте?
— Е-е-е, голубко... підростеш — не питатимеш. Мужицька прикмета вірна: зима без снігу — літо без хліба. Он як!
Він хутко кінчав свої справи, накидав на голову потертого жовтувато-зеленого башлика і зникав за дверима, де починався манливий, пропахлий снігом простір. Лесі теж кортіло вибігти, погратися з дітворою, з котрою через погану погоду давно не стрічалася, або просто стати і дивитись, дивитись, як кружляють у повітрі й нечутно падають на землю, на дахи будинків, на луг і річку легенькі зірчасті сніжинки. Дівчинка то підбігала до вікна, вдивлялася в білий сніг, то щось нашіптувала Мишкові, та так настирливо, що той зрештою не витримав, зітхнув скрушно і, зиркнувши спідлоба на матір, закрив підручника.
— Щось голова розболілася, — вдав із себе втомленого. — Мамусю, ми підемо з Лесею погуляємо трішечки. — І поки Ольга Петрівна наказувала, як поводитись на морозі, обоє швидко вдягнулись і за мить були на подвір'ї.
Зима! Кого не чарувала її казкова краса, кому не пам'ятний отой галас, коли качають снігову бабу, де — і радість першого снігу, і зашпори в руках, і невдоволення тим, що комусь, а не тобі, вдалося першому причепити тій бабі голову. А катання на санчатках! Летиш, примруживши очі, тільки вітер свище у вухах. А ззаду ще й ще дітвора... Одні вже їдуть, інші тільки сідають. Крик, сміх, плач — усе зливається. І так з ранку до пізнього вечора. І ні втоми, ні болю ніякого, коли перекинешся і зненацька на тебе наваляться "купою невеликою" кільканадцять товаришів. Тільки вдома виявляється, що на твоєму лейбику не всі гудзики, а руки аж тремтять від утоми, розхлюпують на скатертину напрочуд смачний, правда, холодний уже борщ.