...А зараз місто було до нудного спокійне, задушне. Лариса Петрівна з нетерпінням чекала, поки фіакр рушить далі. Єдине, що її захопило, — водоспад. Назва-бо яка — Гук!
Вода в нім шуміла, пінилась, вирувала. Легкі смереки, що тісними гурточками підступали до берега, стрімкий потік творили мальовничу картину.
За кілька годин дісталися до Яворова. Гадали — перепочинуть трохи і знову в дорогу, та Окуневські запротестували: як це так! Скільки не бачились — і не посидіти хоч один вечір? Довелося доплатити візникові за простій і залишитися на ніч.
Ольга, відколи бачилися у Відні, а ще більше — у Києві, погарнішала. Та й грати стала куди краще. Ще б пак! Минув добрий десяток літ. Цілий десяток! Як невмолимо швидко минають дні! Наче ж недавно білявими дівчатками бігали на уроки до Миколи Віталійовича, а вже... страшно подумати! Як прожито і що пережито.
За вечерею, влаштованою з нагоди їхнього приїзду, старий Окуневський розпитувався про здоров'я батьків, напрошувався на широку балачку з приводу останніх політичних подій у Києві. Проте Лариса Петрівна, а тим паче Квітка не підтримали його, і весь вечір минув у буденних розмовах. Кілька разів Окуневська сідала до фортеп'яно, і це були найкращі хвилини. Легкі (грала більше розважальні п'єси) мелодійні звуки, такі незвичайні в цій гірській та лісовій далечині, виповнювали серце якимись прекрасними почуттями, вертали далекі, милі роки, коли не треба було ані їхати світ за очі за здоров'ям, ані думати про заробіток, ані шукати форми, в яку б вилити свій біль і свій гнів...
Сиділи допізна. Між розмовами виходили послухати, як дихають гори, сонно зітхають дерева, як, наганяючи страх, кричать нічні птахи. Знизу тягло прохолодою. І Леся швидко верталася; і знову не вмовкали трохи журливі жіночі голоси. Климент Васильович, якого Окуневські поклали в сусідній кімнаті, за переділкою, так і не діждався, коли вони стихнуть, заснув...
За Ясеновом Горішнім дорога почала спадати в долину, де безклопітне шумів Черемош. Фіакр то оддалявся від нього, обминаючи гладкі скелі, які нараз виростали посеред шляху і лежали, мов годовані бики в спеку, то спускався так близько, що чулося прохолодне дихання річки, сонне хчюпання хвиль та заспокійливий шерхіт перекочуваного водою дрібного каміння.
День видався погідний. Лариса Петрівна, думками все ще гостюючи в Яворові, частіше й частіше затримувала свою увагу на чудових гірських краєвидах. Як вона раніше не вибралася в це феєричне царство краси? Як сміла стільки років не зважати на запросини Павлика, Ольги Юліанівни? Може, й не було б тоді оцих кашлів, головної болі, істерій, котрі, здається, доконають її остаточно...
Долина звужувалася між двома пасмами скель, і тоді віяло чимсь таємничим, казковим; ущелина повнилася зеленавим мороком, у котрім, здавалось, існують тіні далеких предків, лунають голоси загадкових створінь, од яких ставало моторошно. Лиш угорі, де, розділені широкою смугою фіалкового неба, дрімали вікові праліси, було вільно і радісно. На білених подолках беріз там грало сонце, упоєні пахощами квіток та живиці, мліли столітні смереки, їхнє коріння мертво спліталося з камінням, а на скелях, порослих мохом, вилось, мов гадина... Та ось гори одходили, розступалися, небо над ними ширшало, і ширшали обіч ріки зелені зарінки. Схили кичер, утикані хатинами, гурточками дерев, кущами терну та гложжя, ставали пологіші: то тут, то там виднілися на них клапті озимини, обнесені сивуватим воринням сіножаті. Косовиця трав була в розпалі — на підгір'ях порались люди. Одні косили, інші гребли, громадили сіно в копиці, прикриваючи їх — щоб не роздувало вітром — важкою в'яззю із сирої вільшини а чи ліщини.
За думками та розмовами — хоч і скупими, короткими — незчулися, як і в'їхали в Криворівню. Фіакр зупинився на невеличкому, вигарцюваному на самісінькім березі майданчику, захищеному од води товстою кам'яною кашицею.
— Ну, слава Ису, дістались, — важко ступив на землю візник. — Най будете здорові, — побажав подорожнім.
Це був центр села. Зусібіч сюди збігалися стежини;
тут же тулилися чималий, критий гонтом шинок, а трохи вище, обнесена добрячою огорожею, плебанія отця Олекси Волянського. Як не є, а Криворівня вважалася не останнім з навколишніх сіл, до того ж лежала на битім шляху, од Косова, Вижниці, Кут, а навіть од самих Чернівців — на Жаб'є і далі в Карпати. Сюди часто заникували цісарські урядовці, а вліті наїжджало чимало панства зі Станіслава, Львова та навіть із Відня.
Зупинитися довелось у Волянських. Незважаючи на свій сан, отець Олексій був людиною широкої вдачі, любив товариство, цікавих людей. Прочувши, що до Криворівні їде Лариса Косач, він упросив Франка, якому симпатизував і з яким підтримував тісні стосунки, направити гостю до нього на постій. Про це Лесі було сповіщено заздалегідь, ще у Вижниці, так що компанія Волянських не викликала в неї здивування. Зрештою, який це матиме на неї вплив? Не збираються ж вони мешкати місяць, бодай половину, переночують — і до побачення. Симпатії до нових знайомих навіть збільшились, коли оглянули чималу, зі смаком підібрану бібліотеку. Книжки свідчили, що їхній власник — людина демократичних поглядів, цікавиться значно ширшим колом питань, аніж належить по службі. Климент Васильович, якого захоплювала самобутня усна творчість гуцулів, знайшов для себе в бібліотеці справжній скарб — масу етнографічних журналів та різних посібників. На його прохання господарі охоче дозволили взяти все те з собою, звичайно, з умовою на зворотнім шляху повернути.
А втім, справа була не в Волянських, хоч Лариса Петрівна пройнялася до них сердечною щирістю, її вабив Франко. Приємно було знати, що він поруч, за якихось кілька дворів. Пообідавши та віддавши належне гостинності господарів, Леся і її попутник зібралися до Івана Яковича. Наймолодша Волянська, Цьопа, радо зголосилася провести.
Франко мешкав тут же, на Заріччі, по лівім боці Черемошу, в хаті Проця Мітчука.
Був полудень. Липневе сонце палило щедро. Незважаючи на близькість ріки, повітря дихало спекою. Сіно, складене на дворах, сушилося на вор'ї, трохи скрадало її, бентежило груди тонким ароматом різнотрав'я, ромашок, дзвоників, кашки.