Лесине лице взялося червоними плямами. Вона розуміла, що тон її сьогодні різкий, але... зрештою, колись мала відбутися ця розмова. Краще ясність, яка б вона не була, ніж дратливий холодок нещирості, удаваного благополуччя. Через те, що вона вилила батькам свою душу, розкрила перед ними всю правду, її поваги до них не убуде. Вона любитиме їх, як і любила.
— Що ж ти обстоюєш? — ухилилася од прямої відповіді мати. — Щоб ми й своєї крові додали до того кольору?
— Чи не краще припинити вам цю суперечку? — устряв Петро Антонович, але, бачачи, що його слова пройшли повз увагу, додав: — Кожен має чесно покласти свою частку на вівтар народного добробуту.
— Саме так! І коли сьогодні стоїть питання про місце поета, то скажу: воно посеред бурі. Полум'ям серця просвічувати шляхи в прийдешність — ось наше покликання. Навіть смертю своєю ми повинні вчити інших, як їм жити на світі.
Зайшла Дора.
— Тільки що в Університетському парку поліція наскочила на студентів. Кількох забрала, останні розбіглися. Якісь відозви читали, чи що. — Дора втомлено сіла, обвела усіх поглядом. — Чого мовчите?.. Ох, ці мені таємниці!.. То давайте хоч їсти! — Вона була збуджена і від того ще красивіша. Обличчя зарум'янилось, пашіло здоров'ям, великі голубі очі випромінювали стільки завзяття, веселості, що Леся в думках позаздрила сестричці.
Попередня розмова урвалася. Невдоволена наслідком її і тим, що скоро, певне, такої нагоди не трапиться, Ольга Петрівна, не приховуючи злості, вийшла на кухню. Дора підлетіла до Лесі, обняла, цмокнула в скроню. В їхній гімназії теж неспокійно. Одні за тих, кого забрали в солдати, інші — проти: так, мовляв, їм і треба, хай не бунтують.
— А ти ж як? — несподівано запитала Леся. — Підтримуєш чи осуджуєш?
— Я? — здивувалася Дора й подумала: "Справді-бо, як же я?" — Звичайно, підтримую, — випалила. — Як же інакше? Ти ж—"за"?
Лариса міцно пригорнула й поцілувала сестру. Коли Дора вийшла, Петро Антонович сів ближче до дочки.
— От що, Лесю, — мовив спроквола, — я тебе в твоїх переконаннях і ділах не неволю.
— Спасибі, тату. Я вдячна тобі за підтримку.
— Зажди, не в цьому суть. Ти вже доросла, хоч для нас з матір'ю та ж сама дитина. Кожна твоя похибка, невдача завдають нам болю. — Він узяв її руку, поклав собі на долоню, погладив. — Прошу тебе, дочко, будь у всьому обачна. Роби, як тобі здається за краще, але пам'ятай: твоє здоров'я, твоє благополуччя нам не байдужі.
Леся прихилилась щокою до його м'якої руки.
— Я ніколи й ніскільки в цьому не сумнівалася. Як, сподіваюся, і ви в моїх почуттях. Вбігла Дора.
— Обідати! Швидко.
За столом Петро Антонович запитав Лесю:
— Як твої зуби, ще болять? Тут заходив Читадзе, а з ним якийсь Горощенко, стоматолог, про тебе розпитували. Не знаєш Горощенка? Десь і адресу лишив. — Він дістав блокнота, перегорнув кілька сторінок. — Ага, ось: Поліцейська, сім. Просив зайти неодмінно. Та ти спочатку розпитайся в Читадзе.
Надвечір Лариса Петрівна вийшла до Ботанічного саду. Хоч він ще й не вабив своїми зеленими шатами, зате тут було затишно, а головне — безлюдно. Зараз це мало для неї неабияке значення. Хотілося побути на самоті, щоб хоч трохи розібратися в останніх подіях. Досі зробити цього не вдавалося, заважав отой постійний шарварок, яким здавна живе їхня сім'я: з ранку допізна гості, друзі, знайомі... Чиїх тільки нема! Батькові, материні, обох сестер та, звичайно ж, і її, Лесині.
Вибравши найглухіший закуток, сіла на лавку під крислатим каштаном. Іншого разу вона почала б угадувати, скільки цьому гіллястому красеню літ. Звернула б увагу на крупні бруньки, що рясно лисніли в слабому промінні сонця, а нині... нині її не бентежило навіть голосне пищання синиць. Знову й знову поверталося, будило думки, роз'ятрювало і без того незагойні сердечні рани все оте пережите, муками перемучене в Мінську. Воно вчувалося то здавленим, пригнічено-благальним: "Квіток!.. Більше квітів...", то урочистим голосом органа, що стиха награвав реквієм в убогій церковці на околиці міста, то таємничим — на її адресу — шепотом юрби: "А хто ж ота?.." Назустріч спогадам десь аж із дна душі вихоплювались безгучні зойки, судомили її. "Треба відпочити! — міркувала. — Сьогодні ж напишу Кобилянській".
Повз неї пройшла група студентів. Молодь швидко розтікалася парковими доріжками. Виходили, як помітила Леся, з теплиць, поблизу яких сиділа.
Одна постать привернула її увагу, в ній було щось знайоме. "Зюма! — майнуло в думках. — Де він тут узявся! Що робить?"
Устала, пішла назустріч давньому плеядівцю. "Таки він! Те ж саме, батьківське, пенсне... Тільки одяг уже свій, не з чийогось плеча..."
Зюма, видно, пізнав її, усміхнувся.
— Здрастуйте, Лесю. Не забули?
— Як можна! Але скажіть, на бога: де ви пропадали, звідки виринули?
— Довга історія, — махнув рукою Зюма. — Було нас, як то кажуть, по всіх усюдах, А зараз знову сюди.
— Рада вас бачити. Як ви змужніли!..
— Роки!
Літа дійсно переінакшили його. І на краще. Правда, в нього ще лишилося трохи сором'язливості (це Леся помітила по тому, як він зашарівся, потискуючи їй руку), зате з'явилася твердість у голосі, в погляді.
Вони пішли доріжкою попід парканом. Зюма розповідав про своє життя-буття.
— А що ви робили в теплицях? — запитала Лариса. — Наскільки мені відомо, ви не ботанік.
— Скажіть, будь ласка, батько передав вам запрошення і адресу лікаря Горощенка? — замість відповіді запитав Зюма.
— Передав. Але я нічого не розумію, — насторожилась Леся. — Хто такий Горощенко? Зюма всміхнувся.
— Яків Олексійович Горощенко — це я. Лесин подив змінився захопленням.
— Ви? Це ваше псевдо?
— Так. Задля конспірації. А хотів я вас бачити ось з якого приводу, Ларисо Петрівно: з-за кордону прийшла посилка "Искрьі", то Крохмаль просив частину газет направити вам.
— Я маю їх взяти сама?
— Ні, чому ж? Сьогодні, якщо ви готові, до вас зайде робітник, наш агент. Він принесе вам свої поезії. Розумієте?
Леся ствердно кивнула.
— А тут, — Горощенко поглядом вказав на теплиці, — тільки що відбулося зібрання. Читали відозву Володимира Ульянова з приводу ста вісімдесяти трьох. Студенти палають бажанням виступити. Наше завдання — правильно скерувати їхню енергію. Студентів треба поєднати з робітниками. Самі вони нічого не вдіють.